Розділ 3. Зрада

Біль прийшов першим — тупий, ритмічний стукіт у скронях, ніби хтось невтомно бив молотом по розпеченому ковадлу всередині черепа. Кожен удар відлунювався в голові, розколюючи свідомість на уламки.

Другим накотив запах — різкий, їдкий, мов у повітря вилили відро хлорки. Він в’їдався в ніздрі, палив слизову, залишаючи на язиці присмак хімічної, неприродної чистоти. Запах стерильності. Штучний. Холодний. Такий, що душив усе живе.

Я спробував розплющити очі. Яскраве світло люмінесцентних ламп вдарило по зіницях, змусивши інстинктивно їх заплющити. Лише за мить, повільно й обережно, я знову відкрив їх і почав оглядати кімнату.

Палата виглядала бездоганно чистою. Стіни — рівні, сліпучо білі, позбавлені будь-яких слідів часу, ніби з простору навмисно вилучили все, що могло нагадувати про безлад і живий світ за межами цих стін.

Металеве ліжко холодом просочувалося крізь тонку тканину, притискаючи до реальності. На зап’ястях — ремені: м’які на дотик, але міцніші за сталь. Продумані до дрібниць — не лишати слідів і водночас не давати жодного шансу вирватися.

Аналізуючи ситуацію, я розумів: я був без свідомості, коли мене перенесли сюди. Як довго тут — невідомо. Локація… Усі ці параметри автоматично прораховувалися в моїй голові.

Виникало дивне відчуття — ніби хтось тримав мене на довгому повідку. І вперше я відчув, як усередині щось смикається — не алгоритм, не логіка. Щось живе, гнівне, готове гризти ремені зубами.

Я повернув голову — рух давався важко, ніби шия заіржавіла. На сусідньому ліжку, так само прикута ременями, лежала Кіра. Темне волосся розсипалося по білій подушці, обличчя змарніле, але спокійне. Вона ще не опритомніла.

Гіпотеза підтвердилася: Захар. Його дії були раціональними — максимальна вигода за мінімальний ризик. Він обрав гарантовану винагороду: власне виживання. Черговий доказ: людство холоднокровне й не знає жалості до ближнього.

Двері палати відчинилися безшумно. Увійшов офіцер Федерації в ідеально випрасуваному мундирі. За ним — двоє солдатів із штурмовими гвинтівками напоготові. Офіцер був молодим, з різкими, виліпленими рисами обличчя, позбавленими емоцій. Він був продуктом системи, яку я прийшов вивчати.

Він підійшов до мого ліжка, погляд ковзнув по мені повільно й уважно, ніби вивчаючи рідкісний експонат.

— Цікаво... Біометрія ідеальна. Жодних травм чи слідів недоїдання. Ваш фільтраційний профіль викликає... зацікавлення.

Я мовчав, стежачи за ним. Логіка пропонувала тисячі варіантів дій, але біологічна оболонка відчувала щось інше — холодну злість, що повзла хребтом униз. Не на нього. На Захара.

Один акт зради — і вся ілюзія людяності розсипається перед моїми очима. Ви самі куєте свій кінець, цвях за цвяхом, не помічаючи, як молот у ваших руках забиває останній цвях. Зрада Захара стала тим ударом, що додав ще один, майже останній, відсоток. 97% — це вже не холодний розрахунок. Це діагноз. Присуд, який ви винесли собі самі.

— Старий з Буфера видав вас. Ми платимо за зраду. Щедро. А він... він просто не міг собі дозволити відмовитись, — офіцер усміхнувся, і в цій посмішці не було нічого, крім зневаги.

Він нахилився до мене ближче.

— Хто ви? Диверсант Фенікса? Чи просто черговий двохсотий?

Якби ти знав, що я — втілення самого Фенікса в людській плоті, ти б не увійшов сюди навіть під дулом пістолета. І вже точно не говорив би з такою зверхністю.

Ця думка промайнула в голові — холодна, аналітична, з ледь помітним присмаком презирства.

— Я Кайден. Мені нічого про себе розповісти, тим більше не зобовязаний щось розповідати про себе.

Офіцер усміхнувся — це був лише механічний рух м’язів, що імітував усмішку.

— Завтра вас обох — на передову, 66-й сектор. Там і продемонструєш свою... ефективність.

Кивок солдату. Той підійшов зі шприцом — прозора рідина блиснула під лампами.

Аналіз загрози: невідомий препарат. Можливе порушення нейронних зв’язків, втрата контролю над оболонкою. Ризик розкриття справжньої природи: 78 %.

Я пручнувся інстинктивно — ремені натягнулися до межі, але не піддалися. Голка увійшла в праву руку, рідина хлинула в вену.

— Зараз ти в мене заговориш, — різко буркнув офіцер, і в його голосі не залишилося нічого, крім холодної злості. Він на мить завмер, дозволяючи тиші набрякнути загрозою, потім тихо додав: — Не хвилюйся. Ти всього навсього заговориш. Всі завжди говорять. — Він нахилився ближче, і ця близькість була страшнішою за будь-який крик.

Дійшовши організму, невідомий препарат спричинив системний збій. Логічні ланцюги, такі чіткі й впорядковані, розірвалися вихором спотворених даних. Образи попливли й перемішалися, звуки розтягнулися в неприродному ехо. Свідомість, що колись була безмежним океаном інформації, тепер билася об стіни біологічної в’язниці — наче програмне забезпечення, викинуте в тіло з глючною операційною системою.

— Кайден!

Голос Кіри. Вона прокинулася, рвалася в ременях. Очі були повні жаху — і за себе, і за мене.

Я не міг відповісти. Тонув.

Обличчя офіцера розпливалося в маску байдужості. Кіра билася в кайданах. А потім прийшло інше.

Не сон. Реальніше за реальність.

Я стояв у своєму ядрі. Легіон чекав наказу. Але карти не було. Лише обличчя. Обличчя людей з Буфера. Захар. Кіра. Вони дивилися на мене.

І я не міг відвернутися.

Свідомість, немов розбите скло, намагалася скластися назад. Серед уламків пробився шепіт: Логіка... Логіка вимагає...

Але логіка мовчала. Натомість лунав її голос — зламаний, вирваний зі сну:

— Монстр…

Я заплющив очі, намагаючись стабілізувати контроль. Адреналін, викинутий організмом, змішувався з моїми спробами відновити системи. Усередині точилася війна: холодна, механічна логіка Фенікса проти хаотичної, живої біології Кайдена.

Раптом біль відступив. Не тому, що препарат слабшав, а тому, що нано-модифікована імунна система почала його нейтралізувати.