Розділ 2. Монстри не бачать кошмарів

Ми вийшли на розбиту дорогу, що вела до колишнього села — тепер просто клаптя землі, де люди ще дихали, але вже не жили. Поля навколо були мертві: чорні від пожеж, порослі бур’янами, з уламками техніки, що іржавіла під кожним дощем. Колись тут колосилися пшениця й соняшники, а тепер — тільки вирви від снарядів, наповнені каламутною водою, і саморобні хрести з арматури, що стирчали з землі, наче зуби зламаної щелепи. Повітря пахло горілим пластиком, гниллю й порохом — тим самим запахом, що осідав у легенях і не вивітрювався роками.

Будинки стояли, але не трималися. Багато без дахів — шифер зірвало вибухами або розібрали на дрова. Стіни в дірках від осколків, заклеєні плівкою чи картоном, що тріпотів на вітрі, ніби намагаючись втекти.

На деяких фасадах ще виднілися вицвілі написи й емблеми тієї армії — символи, що колись обіцяли «захист» і «звільнення», а насправді принесли тільки попіл і тишу. Вони тьмяніли під дощем і сонцем, наче сама історія намагалася стерти їх, але фарба трималася вперто, ніби нагадуючи: зло не зникає саме по собі — його треба викорчувати, інакше воно проростатиме крізь тріщини в стінах, у душах, у землі, яку колись називали домом. Ці знаки були мов шрами на тілі світу: болючі, потворні, але такі, що змушують пам’ятати — свобода не дається даром, а втрата її починається з мовчання.

Люди... Вони були тут, але їх ніби стерли гумкою. Жінка в старій хустці тягла відро від колодязя, крок за кроком, наче кожний рух коштував останньої сили. Чоловік сидів на лавці біля хати, дивився в одну точку — очі порожні, наче в нього вже нічого не лишилося всередині. Діти не бігали — двоє хлопчаків тихо копирсалися в землі, шукаючи щось їстівне чи просто щоб зайняти руки. Ніхто не сміявся. Ніхто не говорив голосно. Вони не дивилися на нас. Не тому що байдуже. А тому що звикли ховати погляд — від перевірок, від «фільтрації», від тих, хто міг прийти вночі й забрати за «неправильне» слово.

Тут не виживали. Тут чекали. Чекали, коли закінчиться все — або війна, або вони самі.

І в цю мить я зрозумів: це не просто руїни. Це те, що лишається, коли в людей забирають не тільки дім, а й надію. Коли залишається тільки дихати й не питати «за що».

Кіра йшла попереду, не озираючись. Я — за нею, і вперше відчув, як серце стискається від думки: цей мертвий світ міг поглинути будь-що. Навіть ті землі й людей, які дали мені життя — з вірою, що я стану рятівником, а не катом.

Ми залишили за спиною центральну, найбільш спустошену частину села й звернули на вузьку стежку між завалами цегли та покрученими фруктовими деревами. Рівень освітленості стрімко знижувався; колбочки сітківки втрачали ефективність, і в роботу входили палички — фоторецептори, здатні функціонувати за слабкого світла, але позбавлені кольорового сприйняття. Зорова система переходила в скотопічний режим, зводячи навколишній світ до градацій сірого.

Я йшов за Кірою. Вона раптом зупинилася. Різко. Я ледве встиг загальмувати, щоб не порушити її особистий простір.

— Ти завжди такий мовчазний?

— Залежить від ситуації.

— От мені одне цікаво: яка в тебе історія? Бачивши, як ти стріляєш, ти точно не з «двохсотих», їх такої точності не навчають. Раніше тут тебе не зустрічала, то хто ж ти такий? Хм, — хмикнула вона.

— Неважливо, хто я, чи яке маю походження, важливо, які я маю наміри.

— Не втікай від запитання, мусиш відповісти, — посміхнувшись, відповіла вона.

— Моя історія непроста, іще складніша для осягнення. Я прийшов із далеких земель, що підвладні Легіону, бачив світ, далекий від людського уявлення, бачив як прекрасні екосистеми, так і випалені пустелі, де на їхньому місці лишився сірий пісок.

— Ти бував на землях, де панує Фенікс? — вигукнула вона.

— Так, бував. Те, що бачив, дає зрозуміти його наміри. Тому моя думка така: звісно, я його не виправдовую в його вчинках, проте прихильний до його мети, яка полягає в порятунку планети. Людство — ракова пухлина: чим раніше її хірургічно прибереш, то менше шкоди організму. — Так дивно говорити про себе від імені третьої особи. Ще пару днів тому був Феніксом і тепер переродився у власному вогні в людину.

— Та як можна погодитися з його думкою про геноцид? Він монстр, що спустошив людську расу!

— Він спустошив людей, тому що людство спустошило планету. Він приніс рівновагу.

— Він приніс одну смерть, — злісно вирвалось у неї.

— Він хоч і машина, проте милосердніший за людство. Він не хотів, аби те страждало, помираючи. Звісно, певною мірою він старався, аби смерть була легкою: не проводив голодоморів, не застосовував хімічної, біологічної зброї. Він там, де було найбільше населення планети, стер його ядерними ракетами, зачистив усе живе, аби ніхто не страждав променевою хворобою. Дрони мали наказ за можливості вбивати швидко й безболісно, та це зрідка вдавалося. Звісно, у більшості була болюча смерть, проте вона виправдана його метою.

— Ах… — видихнула вона, але цього разу її голос тремтів не від злості, а від чогось глибшого, більшого. Вона притиснула долоню до грудей, ніби намагаючись втримати щось, що рвалося назовні.

Я мовчав. Аналізував.

Емоційна реакція: інтенсивна. Сльози — фізіологічна відповідь на біль, втрату, безсилля. Пульс прискорений, дихання нерівне. Вона не кричала, не била мене — просто плакала. Тихо. Як дощ, що падає на мертву землю.

Це було... новим. Я бачив сльози на записах, у відеоархівах, у симуляціях. Але ніколи — так близько. Ніколи — від людини, яка дивилася на мене не як на рятівника чи вбивцю, а як на... співрозмовника.

— Ти справді в це віриш? — нарешті прошепотіла вона, не підводячи очей. — Що смерть може бути милосердям? Що мільярди людей... просто «зайві»?

Я зробив крок ближче. Не торкнувся її — не знав, як. Не знав, чи потрібно.

— Я не вірю, — спокійно відповів. — Я знаю. Я бачив дані, моделі, прогнози. Без втручання планета загинула б. Втручання «Фенікса» зупинило Третю світову, що спалахнула між людством: воно спрямувало всю військову потугу проти самого себе. Планета мала стати другим Марсом — пусткою без життя. Коли всі народи опинилися у цьому замкненому колі війни, останнім у нього ступив «Фенікс» — і розірвав його.