Розділ 17

    «Місце одиноких або до безтями закоханих»

    Робочий день промайнув на диво швидко, добре хоч клієнтів було багато, інакше б витала в мріях.

    Настав вечір і ми з мамою повернулись додому. Вона цілий день намагалася вивідати якусь нову інформацію про Дем’яна і наші стосунки, ледве вгамувала її.

    Прогулялась з Пушком. Йому не дуже це подобається, так як на вулиці морози, тому багато часу на вигул ми не витрачаємо. Взагалі з появою цього пухнастого цуценяти, змушена просипатись раніше, проте він мене тільки радує, змушує сміятись і тішитися його малим перемогам та тому як мило він пізнає цей світ, навчається всьому. Все-таки добре, що Дем мені його подарував.

    Глянула на годинник. Потрібно збиратись на побачення. Вирішила особливо не старатись, адже Дем’ян натякнув, що поїдемо в тихе місце, та й на вулиці вже досить холодно, тому одягла джинси й кофтину. Зачіску не робила, однаково планувала одягнути шапку, тому просто розпустила волосся. Те ж саме стосується і макіяжу, мій власний мінімум - це помада й туш.

    Приблизно через півгодини він зателефонував, повідомивши, що їде. Мій хлопець... все ще якось незвично думати про нього в такому статусі. І невдовзі він вже стояв під дверима. Коли я відчинила, усміхнувся простягаючи червону троянду.

-    Ти тепер моя дівчина і мій обов’язок носити квіти.

    Усміхнулась у відповідь, та взявши з його рук величну квітку схилилась над нею розглядаючи пелюстки. Невже такі романтики ще існують, чи це я настільки дика й не знаю життя?

    Минуло ще декілька хвилин і ми вже сиділи в автомобілі, та Дем не поспішав їхати, його наче щось турбувало й він, ніби, не знав з чого почати.

-    Щось сталось? – вирішила першою розпочати розмову.

-    Проблема, –  дивився на мене декілька секунд, а потім різко відвів погляд. – Вчора запропонував показати тобі одне цікаве місце, але сьогодні вже й не знаю чи буде це доречно.

    На моєму обличчі звичайно застигло німе запитання, та він дивився кудись вдалечінь і не міг цього бачити.

-    Тому може змінимо плани.

-    Чому? – нічого не розуміла, говорить якимись загадками.

    Дем’ян важко видихнув і все ж зиркнув на мене.

-    Те місце знаходиться далеко звідси і там взагалі немає людей.

    До мене нарешті почав доходити сенс його слів. Виходить ми з ним будемо наодинці, та ще й невідомо де. Він боявся мене злякати.

-    Я все зрозумію, якщо ти відмовишся їхати зі мною. Ти ще не можеш мені достатньо довіряти.

    Він уже все вирішив сам. Мабуть, таким чином проявляє турботу.

-    Я пам’ятаю як тобі було важко знаходитись зі мною наодинці, коли ми повертались з вечірки у Сема.

    Його слова були такими тихими. Згадую, як тоді дивно повелась, і стало ніяково. Як тоді тікала від нього, заявила, що боюсь та навіть плакала. Але ж то все було правдою. А раптом наодинці з ним знову почну панікувати і творити щось подібне? Але ж якщо не спробую, то не дізнаюсь. Може мої страхи вже в минулому?

-    А те місце варте того, щоб спробувати? – мій голос прозвучав навіть якось грайливо.

    Було помітно, що це його потішило.

-    Це мій найулюбленіший сховок від усіх, правда їздити туди краще ввечері або вночі.

    Раптом закралась думка про інших дівчат, яких він міг туди возити й одразу відчула укол ревнощів. Ще чого бракувало? Ревнощі проявляються тоді, коли ти вважаєш щось своїм і ні з ким не бажаєш цим ділитись. А він хіба мій? Але ж я вже почала  боротись за ці стосунки. Думки ще більше заплутували. Ніяк не розберуся в собі.

-    В тебе якийсь дивний вигляд. – він все помітив.

    Авжеж, коли я зняла маску байдужості й неприступності, мої думи почали відображатись на обличчі. Може це й на краще. Набридло уже грати ці ролі.

-    Ти перша кого я хочу відвезти у свій потаємний сховок. Ніхто про нього не знає. - повідомляє, наче прочитавши думки.

-    Тоді чого ми чекаємо?

    Я знову його порадувала.

-    Гаразд, – на якусь мить Дем задумався. – Але обіцяй якщо буде тривожно, ти одразу повідомиш.

    Ствердно кивнула, сподіваючись, що нічого поганого не станеться.

-    Не можу бачити твій страх, – прозвучало приглушено.

    В цю хвилину мені захотілось його обійняти. Просто обійняти і все. Та не змогла наважитись і ми поїхали вечірніми вулицями.

    Як згодом виявилось, їхали за місто. Прислухалась до своїх відчуттів. Страху як такого не відчувала, проте якийсь неспокій все ж  був. Але я старалась заховати його глибоко в серці.

    Було цікаво куди везе. Почались якісь ліси і їхали ми вгору. Дивні в нього вподобання. Завжди думала, що мажори розважаються більш звично, хоча хто їх розбере.

-    Як ти, все добре? – вивів мене з роздумів, турботливий голос. – Ми вже майже прибули.

-    Так, все чудово. Просто ніколи не думала,  що ти можеш ось так їхати в якісь хащі і радіти цьому.

    Він усміхнувся.

-    Ти мене зовсім не знаєш.

    Повільно нам почав відкриватись прекрасний краєвид на нічне місто. Я зрозуміла, що це дійсно ідеальне місце, щоб відпочити, подумати й побути на самоті.

-    Тут прекрасно! - не стримала захопленого вигуку.

     Нарешті зупинились, і я швидко вибігла з автомобіля, наче боялась, що ця красива картина може зникнути кудись. Вогні міста світились, наче ліхтарики і все було як на долоні. Хотілось стрибати і кричати від радості, не знала, як ще виразити захоплення.

-    Ніколи не бачила подібної краси. Не думала, що ніч може настільки заворожувати.

    Поки вражено оглядала все навколо, Дем’ян витяг з автомобіля плед і розстеливши його на землі запропонував сісти. Також він приніс  термос з чаєм. Хоч і не був впевнений, що ми сюди приїдемо, та все завбачливо прихопив з собою. Мабуть, добре бути з таким чоловіком, настільки турботливим і уважним… І що це знову на мене найшло? Як йому вдається так легко пробивати мою оборону?!

    Навіть незчулась як він помалу увійшов у моє життя. Як же з ним було добре і легко, наче ми дійсно притягуємось одне до одного. Знову думаю не про те! Відганяю ці думки, перемикаюсь на краєвид.