Розділ 11

    Мене розбудила мама. Як виявилось, була вже десята година. Їй не терпілось дізнатись подробиці мого, так званого, побачення. Сіла в ліжку, відчуваючи різкий головний біль і аж примружила очі. Так, подібне нічне життя, зі всіма його недоліками, точно не для мене.

    Відповідаю, що все пройшло нормально, не вдаючись в деталі. Додаю, що сьогодні йдемо з ним на прогулянку в парк. Хай порадіє, адже вона так цього хотіла. Від цих слів мама аж просіяла і побігла на кухню готувати сніданок, хоч я нічого й не хотіла.

    Глянула на екран телефону. Повідомлення. Читаю: «Красуне, солодких тобі снів. Завтра о 12-й я заїду по тебе». І коли він встиг дізнатись мій номер? Мабуть, Ліна. Вирішила додати його в записну книгу. Нехай буде.

    Прийнявши душ, вийшла до мами на кухню. Іноді ми собі влаштовуємо такі милі недільні посиденьки за чаєм.

-    Я вже давно хочу тобі дещо розповісти, та ніяк не наважуюсь, – несміливо почала вона.

    Насторожилась.

-    Справа в тому, що у мене дехто є.

    Роззявивши рот намагаюсь осмислити почуте. Ну мама в мене попри свій вік має непоганий вигляд, але ж як так?! Коли?

-    Це наш сусід Євген Іванович, він живе поверхом вище.

    Пригадую досить таки видного сивого чоловіка. Здається це він і є. О ні!

-    Декілька разів він допомагав мені, підносив пакет з продуктами додому. Ми просто говорили, але вчора, коли ти поїхала, він прийшов до мене в гості і от запросив сьогодні ввечері в театр. – вона навіть ніяковіла розповідаючи все це. – Що ти на це скажеш?

-    Мамо ти що? Навіщо це тобі? Як же твоє серце, ти забула до чого це може призвести?!

    Відчуваю, що вона мене, ніби, зрадила. Ну навіщо їй якийсь чоловік, невже не вистачає мене. Як можна знову комусь повірити так сильно обпікшись.  Вона як той метелик, просто летить в полум’я. Цікаво, а нічні створіння також усвідомлюють, що це їх знищить?

-    Рино, донечко, я ж тобі уже говорила, не можна так ставитись до життя. Все минає і забувається, потрібен лиш час, щоб навчитись вибачати.

    Я не вірю. Це все відбувається не зі мною. Моя мама не може знову наступити на ті ж граблі.

-    Чого тобі не вистачає? В тебе є улюблена справа, в тебе є я.

-    Донечко, ти скоро вийдеш заміж і покинеш мене, будеш мати власну сім’ю.

-    Мам, що ти говориш, яке заміжжя? Я завжди буду з тобою.

    Вона мені посміхнулась, а я все ще не розуміла навіщо їй ці нові проблеми і їх наслідки. Адже вони обов’язково будуть.

    Пролунав дзвінок у двері. Боязко відчиняю, подумки благаючи «хоч би це був не мамин кавалер!», і розумію, що зовсім забула про свого залицяльника. Зиркнула на годинник. А він досить пунктуальний. Ще й вирядився як на свято. А я досі в домашньому халаті.

    На допомогу підоспіла мама, запросила його увійти, а мене відправила одягатись. Звичайно, ж я не буду виряджатись для цього мажора. Одягаю перше, що потрапило під руку – джинси і в’язану кофтинку. Мені все одно що він про мене подумає. На ходу захвачую пальто. Мама біжить з шарфом. Ну що тут скажеш, мама завжди залишається мамою.

    Ми вийшли. На вулиці досить приємно. Один із тих осінніх  днів, коли ще можна насолодитись теплом. Стало навіть трішки веселіше, хоч думками постійно повертаюсь до мами і її залицяльника. Поки не вирішила, що з цим робити.

    Дем’ян сьогодні надумав грати роль галантного залицяльника. Відчинив переді мною дверцята, потім цілу дорогу вів нехитру бесіду про погоду і все таке інше. Я майже не говорила і навіть слухала в пів вуха, аж поки ми не прибули.

-    Ти хотіла просто прогулятись, та я все ж захопив з собою корзину з їжею, може передумаєш.

    Він вказав на заднє сидіння. Я ледь помітно усміхнулась. Такий впертий, все робить наперекір мені.

-    Гаразд. Хай буде пікнік.

    Дем’ян просіяв. І витяг кошик.

-    Ну що, куди підемо? До озера?

    Я кивнула і підставила обличчя під ласкаве проміння. Дем ішов поруч і розповідав, як він любив проводити тут час в дитинстві. Навіть повідав кілька забавних історій, пов’язаних з Семом і Лео.  Дізналась, що вони дружать ще з дитячого садка. Згадалась Лера, а ми ж з нею також познайомились ще в дитячому садку. Як би було добре зараз навідатись до подруги. Але в те інше життя повертатись не хочеться навіть подумки.

    Дем’ян сам вибрав місце і розстелив на траві скатертину. Я помітила навколо ще декілька сімей, які так само відпочивали, влаштувавши собі пікнік. Це так мило і по-сімейному добре. А поки дорослі розмовляли і відпочивали, діти гуртувались в команди та гралися з м’ячем.

    Мені не доведеться відчути подібну сімейну ідилію. Якось навіть сумно. Та все це на краще.

-    Ну що, все готово, присідай.

    Поки роздивлялась все навколо і витала в роздумах, мій супутник уже все нам організував. Він захопив з собою і фрукти, сік, різне печиво, сир. У мене защемило серце. А може мама має рацію? Можливо це того варте, щоб про тебе ось так  хтось турбувався, захищав. Мабуть у неї дійсно тернистий шлях до щастя. Вирішила не втручатись в їхні стосунки з сусідом.

    Глянула на Дем’яна. Він так мене розглядав, ніби я якийсь витвір мистецтва. Вперше глянула на нього, як на хлопця. Красивий. Ці очі, модна зачіска, вольове підборіддя. А як йому пасує темний колір... Може все ж він зможе колись ощасливити якусь дівчину і в них дійсно буде кохання, про яке постійно мені торочить. Але цією дівчиною я точно не буду.

    Ми провели в парку декілька годин. Все було аж надто добре. Розумію, що далі так продовжуватись не може. Вже знаю, що потрібно робити.

    Дем підвіз мене додому. Хотів вийти, але я його зупинила.

-    Нам потрібно серйозно поговорити.

    Ці слова явно його здивували. Зібралась з силами.

-    Дем, так далі не триватиме. Я не можу з тобою більше бачитись. Будь ласка, я тебе прошу не шукай зустрічей зі мною, не переслідуй. Просто забудь про моє існування. Це єдине про що я прошу.