Розділ 1

   ©, Лореін Владислава, 2020
Я стану твоїм сонцем
 

   Вдихнувши на повні груди, усміхнулась своїм думкам. Нарешті вдалось здійснити мрію. Переді мною власна крамничка виробів ручної роботи та різних дрібниць для рукоділля. Навіть на душі стало спокійно і мирно, вперше за довгий час. Здавалось, всі неприємності залишились позаду, а попереду чекає лиш світле майбутнє.

     Коли ми з мамою переїхали в це невеличке містечко, порвавши зв’язки з минулим, почали життя з чистого листа. Тоді і вирішили зайнятись улюбленою справою, стали виготовляти різні сувеніри та подарунки. В нас з’явились перші клієнти і ось, через деякий час ми вже змогли відкрити невеличку крамницю. Я так пишалась цим досягненням. Та й мама наче почала відновлюватись, до неї знову повернулась колишня усмішка  і енергія.

-    Рино, - вирвала вона мене з роздумів, - я замовила трохи пряжі і інші дрібниці, сьогодні потрібно забрати з пошти.

-    Все зроблю, не хвилюйся матусю.

-    Тільки прошу, візьми таксі. Щоб не було так важко.

    «Ну яке таксі, - думала я кількома годинами після, - наче автобусом не можна довезти». Та коли мені вручили досить-таки величезну коробку,  вже не була так упевнена. Але вибору не залишалось . Радувало хоча б те, що взула кросівки.

    Ну чому не послухалась маму? Так, вона іноді занадто опікується, та врешті-решт має рацію. Радує хоча б те, що до зупинки залишилось не дуже далеко. Зупинилась, вирішивши перепочити хоч трішки. Поклала коробку на асфальт і важко видихнула. Біля мене раптово зупинився автомобіль.

-    Привіт красуне. Підвезти?

-    Ні! – навіть не подивилась на цього «благодійника».

    По шкірі пробігся холодок. Взагалі не люблю коли хтось втручається в моє життя, особливо незнайомі люди. Так це трохи ненормально, але я доросла і впевнена в собі дівчина, яка не потребує чиєїсь допомоги. Та кого я хочу обманути? Це тільки маска. За цією холодністю і самовпевненістю ховається страх. І ніхто цього не змінить.

-    Сідай підвезу, нам в одному напрямку.

   Здається, він і не збирався здаватись. Повернулась і глянула на нахабу. Хлопець, мабуть, старший від мене на декілька років, з ледь помітною привітною усмішкою, чекав відповіді.

-    Ні, мені не потрібна допомога!  – заявила байдуже. Це його наче розчарувало.
Щоб не спокушати долю, швидко схопила коробку, намагаючись показати, що вона зовсім то і не важка, та дивлячись чітко під ноги, попрямувала до зупинки.

   Очікуючи на свій транспорт, чомусь пригадала обличчя нахаби. Він здавалося, навіть розгубився від моєї різкої відповіді. Мабуть, не звик отримувати відмову. Звичайно, хлопець привабливий, та і з вигляду однозначно багатенький. В мене на таких алергія. Думають, що можуть мати в цьому житті все, що забажають, тільки тому що народились у впливовій сім’ї. Стоп! Мої думки ведуть не туди.

    Добре, що під’їхав автобус і я перемкнулась на свою «непосильну» ношу. Проїхавши декілька зупинок, коробка знову опинилась на моїх руках. До крамниці недалеко, та пройшовши декілька метрів, увагу привернув знайомий автомобіль, припаркований біля автосервісу. Дивно. Значить, той нахабний незнайомець знав куди я направляюсь. Та, що мені до цього?! Все забули!

    Мама, як завжди, прочитала довгу лекцію, коли побачила, що її донька «забула» про таксі. Я чітко все усвідомила і взялась за роботу. Ми недавно розробили цікавий дизайн ляльок ручної роботи, і мене настільки захопило їх виготовлення, що і не помітила як промайнув день.

    Ввечері зателефонувала Ліна - дівчина з сусіднього будинку, на два роки молодша за мене, вона стала моєю першою і єдиною подругою в цьому незнайомому місті, майже одразу після нашого переїзду. Запросила піти в кафе. Взагалі не люблю кудись виходити ввечері (так я трохи ненормальна!), та в неї був якийсь сумний голос, тому була змушена погодитись.

    Довго не роздумувала над тим, що одягнути. Зупинила вибір на практичній блузі і джинсах. Мінімум макіяжу - це вже стало для мене звичною справою. Волосся зібрала ззаду і все. Образ готовий. Краще бути непримітною, навіщо зайва увага.

    Зустрілись у дворі. Вона дійсно була засмучена, адже навіть не думала повчати мене як потрібно було одягтись і нафарбуватись. Ну, що ж у неї знову сталось?

    Кафе знаходилось недалеко. Зайняли вільний столик, зробили замовлення.

-    Розповідай, що трапилось. - здавалось, подруга витає у своїх сумних думках і навіть забула, що я поруч.

-   В нас з Єгором знову проблеми.

    Почала розповідати подробиці. Мені було її жаль, адже дівчина ще вірить у кохання, вірність, споріднені душі і всю іншу подібну маячню. Та я і сама декілька років тому була такою ж. Але все це в іншому житті, реальність зовсім протилежна, тепер від дівочої наївності і сліду не залишилось.

    Ну, що можна сказати в такій ситуації? Невже є якась розумна порада чи ліки? Тому просто обійняла її, запевнивши, що все налагодиться. Вона, начебто, трішки заспокоїлась і навіть спробувала перемкнутись на моє життя.

    Розмовляли декілька годин, після чого повернулись додому.