Глава 21.

У королівському палаці я провела тиждень — після пережитого сильного емоційного та магічного потрясіння, мені просто не дозволили піти додому раніше, ніж я остаточно оговталася.

Довелося перепрошувати перед Василиною та Іваном, що не зможу бути присутньою на їхній коронації, та й повертатися додому їм довелося через митницю Олени. Дівчина, до речі, дізнавшись про мене, примчала провідати. Мені було приємно, що про мене піклуються та всі так за мене хвилюються.

Вальдемар й Марфа приходили щодня. І хоч Марфа, як й раніше, неохоче спілкувалася, проте з Вальдемаром ми за ці дні сильно зблизилися, він став мені другом, справжнім другом, з яким нічого не страшно та можна поговорити про всі турботи та розділити проблеми.

Приходила кілька разів й Дарина, розповідала про своє життя. В останній день, вона прийшла разом з Ангеліною. Остання виглядала дуже пихатою, але все ж таки попросила вибачення за свої слова на весіллі, й навіть обмовилася, що буде рада, якщо така дівчина, як я, стане членом їхньої родини. Я не повірила жодному її слову, але ввічливо кивнула та вибачення прийняла.

Додому мене відніс величезний блакитний дракон, який не побажав називати імені, а я не стала допитуватися й лізти в його голову. Доставив він мене швидко, сказав щось Ираліону драконьою мовою та стрімко полетів назад.

— Привіт, Маріє, — Ираліон схилив переді мною свою шпичасту голову.

— Привіт, тут все добре?

— Так, тільки вихованці твої геть розхвилювалися. Біжи швидше, заспокоюй.

Я влетіла в Хатинку та відразу ж почала обіймати своїх улюбленців. Як же я за ним сумувала!

Наступні кілька годин я тільки й спілкувалася з ними, носилася по майданчику перед Хатинкою, з боку Хісторії, та була безмежно щаслива, що нарешті вдома.

Коли пристрасті та емоції вщухлі, ми всілися на сходах, та я розповіла про все, що зі мною сталося. Гавриліус хмурився, сердився, я відчувала, як від нього йде хвиля гніву, але дізнавшись, що в підсумку все закінчилося благополучно, присмирнів, але наприкінці історії заявив:

— Я тебе саму в Лаприконію більше не відпущу. Вистачить! Що вони там собі дозволяють?! Тільки в моєму супроводі!

— Милий мій, але ж ти зовсім ще маленький...

— Зате сильний! Я сам тепер буду тебе носити куди треба й скрізь супроводжувати — подобається це тобі чи ні! — дракон змахнув крилами й став кружляти над галявиною, випускаючи пар, вірніше вогонь, з пащі. Розлютився він дуже сильно. Я ніколи не бачила, як дракони пускають вогонь. Не дуже приємне видовище, скажу я вам. Лякає.

За той час, що Гавриліус живе зі мною, дракон дійсно зміцнів, хоч й сумнівалася в тому, що він зможе мене витримати. Втім, найближчим часом я не збиралася в цей світ — він й так приніс мені безліч неприємностей.

Я повернулася в Хатинку, зайнялася приготуванням вечері, зазначивши, що продукти закінчуються — треба сходити в селище.

Коли я поставила на стіл тарілку гречаної каші зі смаженою рибкою, пролунав стук у двері Льодянії.

— Привіт! — я радісно зустріла Лисавету.

— Привіт! Ти де була стільки часу? Я кожен день приходжу, а тебе немає... Я так скучила за тим хлопцем, — вона ображено стиснула губки. — Я вже думала, що й ти від мене закрилася, покинула...

— Лисавето, тихіше, — я, нарешті, змогла вставити хоч слово в її промову, — заходь. Я все розповім.

Вона пройшла всередину, принюхалася.

— Як смачно пахне...

— Я зібралася їсти, ти будеш?

— Питаєш! Звичайно! Ти чудово готуєш, — відповіла королева. Я поклала їй порцію та всілася поруч.

— Лисавета, мене справді не було тиждень, я не могла нікому відкрити. Не ображайся, але я... Захворіла.

— Як захворіла? — занервувала вона.

— Здібності прокинулися, — знизала плечима.

— Я хочу подробиць, вистачить таємниць! Що сталося в Лаприконії?

І я розповіла Лисаветі про все. Дівчина тільки дивувалася та зазначила, що за минулі тисячоліття у Всесвіті нічого не змінилося. Сварки, чвари й заздрощі не зникли та й, схоже, це неможливо перемогти.

— Знаєш, іноді мені здається, що сварки й заздрість вносять деяку різноманітність в наше життя. Без них було б нудно.

— Напевно, ти права, — розсміялася королева.

— Лиса, — я вперше назвала її так, скорочено, по-дружньому, — а розкажи мені про Анхеля. Що у вас з ним?

Дівчина зніяковіла, зашарілася, але, зібравшись з духом, випалила:

— Він приголомшливий! Я ніколи не спілкувалася з таким милим, безпосереднім чоловіком та теплою душею людиною.

Ти не думай, що за минулі століття я все забула про чоловіків. Я чудово пам'ятаю, які вони бувають. Особливо того кретина, через якого я опинилася в цьому сніжному королівстві. Ти знаєш, десь глибоко всередині мене оселився якийсь вогник, виникли теплі почуття, але я ніяк не можу зрозуміти, що зі мною відбувається. Коли він поруч, мені так добре. Я готова літати, сміятися. Коли він обіймає мене, то все всередині завмирає й дуже хочеться доторкнутися до його губ, сильніше притиснутися до його грудей і нікуди не відпускати... А коли його немає... Мені сумно, тоскно й самотньо... Таке відчуття, що від мене відірвали шматок... Маш, що зі мною? Це нормально?