Глава 9

Прокинулася на світанку, сповна сил. Перші промінчики сонця проникали у вікно та тішили своїм теплом. На підвіконні сидів Чорниш та вилизував свою шорстку. Я піднялася й пройшла на кухню готувати сніданок, пам'ятаючи про те, що в моїй хаті двоє чоловіків, а значить, вони прокинуться голодними. Наспівуючи собі під ніс пісні Сердючки, я знову зайнялася картоплею. А що вдіяти: окрім неї в мене їжі не було. Треба, до речі, скористатися ситуацією й заслати чоловіків на ринок, нехай привезуть мені продуктів.

Я розкрила в кухні вікно, впускаючи всередину свіже ранкове повітря. Як здорово жити ближче до природи! Я хоча й виросла в селі та звикла до свіжого повітря, але дика природа – це геть інше. Тут своя енергетика, свої відчуття. Тут з'являються сили й натхнення, а втому як рукою знімає. Туристи, які звикли гуляти з наметами, мене зрозуміють.

І ось картопля вже вариться в казанку, поруч закипає вода для чаю. Я поклала в миску сир, поставила на стіл глечик молока.

– Добрий ранок! – Спустилася в кухню Василина.

– Добрий! – відгукнулася я. – Як спала?

– Дякую! Чудово!

– Я рада, – посміхнулася їй. І уважно оглянувши гостю, знову одягнену в банний халат, запропонувала:

– Вась, ходимо, я тобі дещо з свого гардеробу підберу. Не годиться перед чоловіками в халаті хизуватися.

Дівчина спочатку зніяковіла, але через мить охоче прийняла пропозицію та вже через п'ять хвилин на ній були штани й сорочка. Розмір підійшов, і зараз вона виглядала набагато краще й привабливіше.

Ми налили собі чаю та сіли снідати, поки богатирі нагорі доглядали сни.

Я нарешті дізналася, що королівство Хісторія багато століть тому утворило три царства. В кожному своя автономія, своє правління, але звичаї та традиції, спільні для всіх. Великих міст тут немає, та й малих також. Лише села й селища. Столиці трохи крупніше й красивіше, ніж прості села. В них розташовані царські маєтки, великі ринки. У столицях проводять ярмарок, виставки, концерти, на які з'їжджаються жителі всіх сіл. Самі царства невеликі – включають в себе десять, п'ятнадцять і двадцять сіл відповідно назвами. До магії тут ставляться спокійно. Це буденна справа – все влаштовано так, що працює з її допомогою. Головна тут побутова магія, що полегшує роботу в господарстві.

Є, звичайно, маги-бойовики – вони приставлені для охорони королівства з боку паралельних світів. І, звісно, є відьми, до яких звертаються за допомогою з будь-яких питань.

Всі царі між собою дружать. В справи один одного не лізуть. Якось так.

– Слухай, Василина, якщо царі дружать, то чому не хочуть поріднитися?

– Сама не знаю. Моєму батькові чомусь не подобається Іван. – Вона засумувала, а я замислилася. Мені дуже захотілося їм допомогти, але як це зробити – не знала.

Наші дівочі посиденьки порушили чоловіки, що спустилися на сніданок. Як я й передбачала, вони були страшенно голодні та проковтнули запропоновану картоплю в лічені хвилини.

На моє прохання сходити на ринок та принести мені продуктів, з радістю погодилися і, не гаючи часу, вирушили відразу після сніданку. Ми з Василиною знову залишилися одні. Я запропонувала їй піти поки прогулятися лісом, подивитися, що тут росте, може яких-небудь ягід чи грибів назбирати.

Василина з радістю погодилася й, підхопивши кошики, ми вийшли з хатинки слідом за хлопцями, але пішли в іншу сторону. Чорниш залишився вдома. Ліниве маленьке кошеня!

Ми тинялися лісовими стежками. Знайшли галявину з опеньками. Я дуже зраділа й набрала їх майже повну корзину. З ягодами пощастило менше. Мені не трапилося жодного кущику. Ані шипшини, ані терену, ані глоду тут не було. Проте я знайшла ліщину. Обожнюю ці горішки. Їх ми набрали у другий кошик.

З гілки на гілку скакали білки, під кущами ховалися зайці та їжаки. Здавалося, що за нами спостерігають, до нас придивляються. Ми йшли обережно, намагаючись не злякати довірливих звіренят.

Базікали про усіляку нісенітницю. На прохання розповісти щось про Лаприконію, Василина відмовилася, мовляв, вона й сама нічого про неї не знає, крім того, що вони змогли приручити драконів, і що магія в їх світі більш сильна.

До хатинки ми повернулися години через дві. Хлопців ще не було. І ми з нею вирішили поки що грибочків обсмажити. Але не встигли ми приступити до приготування, як в двері Лаприконії постукали. Я здивувалася, але пішла відчиняти. Обов'язок мій все ж таки. Я дуже здивувалася, побачивши на порозі цілу делегацію, що складалася з двох чоловіків, в одному з яких я впізнала Зигмунда, світловолосої дівчини, дракона і цілого кошика якогось добра.

– Здрастуйте! – невпевнено вимовила я.

– І тобі добрий день, Господиня Митниці. Дозволь пройти в Хісторію.

– Дозволяю, – я посміхнулася й впустила гостей.

– Дякую! – відповів другий чоловік та простягнув мені полотняний мішечок, в якому подзвякували монетки. - Я взяла його та вказала рукою на стіл, за яким сиділа Василина, запрошуючи присісти.

Чоловіки ошелешено її оглядали.