Глава 8.

На порозі стояв літній чоловік, з білявим волоссям, довгою бородою, одягнений у дорожній плащ. Біля його ніг сидів зовсім маленький дракончик. Навіть менше того, що приводив вперше принц Вальдемар.

— Здрастуй, Маріє! Я — Варфоломій, прибув сюди за наказом нашого короля, Його Величності Веремія.

— Доброго дня, проходьте, будь ласка, — я впустила гостя в хату.

Старий увійшов, ведучи на поводі дракончика небесно-блакитного кольору. Він цікаво крутив головою на всі боки, виляв хвостиком й принюхувався, немов собачка. Я розлила по філіжанках гарячий чай. Ми сіли за стіл, а дракон згорнувся калачиком біля ніг Варфоломія.

— Я вас уважно слухаю, — почала я.

— Маріє, я прибув до вас, щоб пояснити митні правила, навчити всього, що знаю сам й відповісти на всі ваші запитання. Крім того, я приніс вам картку. — Він витягнув з внутрішньої кишені плаща золотого кольору пластикову картку та простягнув мені. Вона була дуже схожа на банківську, до якої я звикла в рідному мені світі. На лицьовій стороні було написано:

«Банк Хобленд. Лаприконія.

Власник: Леді Марія Короб.

Номер рахунку: 7837 9856 7892

Строк дії: необмежений»

На звороті був тільки невеликий білий прямокутник.

— Прикладіть до нього великий палець лівої руки, Маріє, — помітивши мій розгублений погляд, промовив старий.

Я слухняно зробила те, про що він просив. Відбиток засвітився золотим сяйвом на кілька секунд, а потім проявився на картці, немов литий. Цікаво.

— Все! Тепер карта ідентифікована. Ви можете користуватися нею в будь-яких магазинах й закладах Лаприконії. В нашій державі немає готівки. Ми вже давно перейшли на цифрові гроші. Монети, якими розраховувалися король і принц, з Хісторії. Там все ще в ходу мідні й срібні монети. На цю карту в кінці кожного місяця вам буде перераховуватися одна тисяча одиниць. Це пристойна сума. Вам цілком вистачить її на всі ваші потреби.

— Дякую! Несподівано, — промовила я та відклала картку в бік. — А тепер розкажіть мені про Митницю, будь ласка. Я взагалі нічого не розумію.

— Охоче! — старий посміхнувся та почав розповідь. — Перші Митниці в Лаприконії з'явилися близько трьохсот років тому. Тоді ж стали з'являтися їхні Господині. Цікаво, що перших Господарів обирали випадково. Просто одного разу вони отримували лист з детальними інструкціями, й все. А вже потім ця посада почала переходити у спадок. Я буквально кілька років тому передав ввірену мені ділянку своєму онукові, який досяг двадцять одного року. Це повне повноліття. Згодом Митниця перейде до вже його онука й так далі. Є Господарі-чоловіки, є Господині-жінки. Причина й логіка вибору мені невідома.

— А як вийшло так, що я стала Господинею?

— А що ти знаєш про свою бабусю? — відповів він мені питанням й хитро примружився.

— Моя бабуся померла, коли мені було чотири, через рік після смерті діда. Я її майже не пам'ятаю та знаю лише з розповідей батьків. Мій будиночок у селі Каштанка, належав їм. Ми недовго там прожили, батьки вирішили переїхали в місто. Втім, закінчивши Аграрне училище, наважилася повернутися в рідне село та в нашу хату. Мене ніби щось тягнуло сюди. І ось вже рік як знову тут…

— Тепер зрозуміло, — старий усміхнувся. — Цілком можливо, що бабуся твоя і була Господинею цього переходу. Я все дивувався, як могло статися так, що на переході зовсім молода дівчинка, яка нічого не знає не тільки про сам перехід, але й не підозрювала про те, що існують інші світи! — я з подивом дивилася на нього, вже починаючи здогадуватися що до чого. Старий знову мені посміхнувся, зробив великий ковток чаю та продовжив: — Річ у тому, якщо колишній Господар або Господиня Митниці покидає цей світ передчасно, то і перехід закривається, чекаючи поки підросте зміна. Ваш рід по жіночій лінії приставлений до цієї Митниці. Так було вирішено ще задовго до твого народження. Так вирішили Вищі, і не нам чинити їм опір.

— Значить, бабуся Маня теж була Господинею… Але чому мені мама нічого не розповідала? Вона ж повинна була знати...

— Швидше за все, й знала, а ось чому не попередила тебе і не підготувала, запитаєш в неї. Вона повинна була тобі передати багато інформації з бабусиного архіву. Ну, гаразд. Тепер дивись. Варфоломій відкрив сумку, що висіла на його плечі, витягнув звідти планшет й стилус. — Це твої робочі інструменти. Тут є спеціальна програма, за допомогою якої ти фіксуєш всіх, хто входить і виходить, записуєш терміни перебування, мету візитів й таке інше — там все зазначено. Ти з технічного світу, розберешся. Це по суті той же комп'ютер, що й у вас. Підзарядки він не вимагає. У цій Хатинці вся техніка заряджається автоматично. Це працює приблизно як й освітлення. Ця база зберігається у тебе, і у випадку, якщо хтось порушує правила й не з’являється до переходу в призначені терміни, ти маєш право оголосити розшук. Крім того, він витягнув з сумки два персні-печатки, що відрізнялися лише кольором. Він взяв червону. — Цю печатку ти ставиш на правому зап'ясті всім, хто йде зі свого світу в чужій. Це мітка іноземця, яку бачать в органах поліції при використанні лазера або будь-якого іншого приладу, які є в перехресних з Митницею світах. Прості мешканці її не бачать, і вона не приносить власнику дискомфорту. Іншою, синьою печаткою, ти знімаєш цю мітку при поверненні. Про порушників будеш доповідати владі окремо, відправляючи файл з даними на вказані адреси. В програмі все це є.