Глава 6

Чорниш гордо сидів на моєму плечі й дивився по сторонам. Я обрала стежку, що йде вправо від моєї хатинки. Логічно розсудивши, що якщо я прийшла лівою стежкою зі свого світу, то Хісторія, стало бути, в іншій стороні. Треба буде, до речі, спробувати все ж таки й до мого світу дійти. Раптом додому потраплю? А що? Мріяти не шкідливо. І пробувати теж. Шкідливо сидіти на місці та нічого не робити. Так з розуму можна зійти!

– Чорниш, а ти теж з Тридвадцятого царства? – запитала я.

– Ну, так, – відповів мені кіт. – Я там народився, потім загубився й в ліс забрів. Ти не думай, це я з вигляду ще маленький, а взагалі-то я вже досвідчений кіт і багато чого знаю. – Я усміхнулася й кивнула. Не хотілося сперечатися з такою милою тваринкою.

Дорога до села тривала приблизно півгодини. Опинившись на околиці, я з цікавістю стала озиратися по сторонах. Звичайне село, майже нічим не відрізняється від мого. Такі ж хатки, такі ж сади, городи й палісадники. Десь мукає корова, подекуди мекає коза, курка кудкудакає. Одягалися місцеві мешканці у вільні штани і сорочки. Жінки носили довгі сукні сірих відтінків, ледь помітних. Я в своїх джинсах і светрі виглядала дещо безглуздо й одразу привертала увагу. На мене вже кидали зацікавлені погляди, але починати розмову не наважувалися. Я пройшла вглиб села й невдовзі побачила бабусю у темно-синьому платті, що сиділа на лавочці й лущила насіння.

– Доброго дня, бабусю!

– І тобі того ж, мила. Не тутешня ти, дивлюся. Звідки приїхала та куди шлях тримаєш?

– Не тутешня. Я з Митниці...

– Батюшки-рідні, – сплеснула руками старенька. – Та ти ніяк, нова Господиня Митниці! Чула я. Говорили, що нова тут поруч з нами відкрилася...

– Виходить, що так, – я посміхнулася. – Я от пару днів як там оселилася, та й то випадково...

– Випадковостей не буває, – запевнила вона мене. – Раз ти вийшла до цієї Хатинки, значить, так треба було... – старенька почала бурмотіти щось собі під ніс – я не могла розібрати слів. Нарешті, вона чітко запитала, – а чого ти у нашому селі хочеш?

– На ринок йду, їсти хочеться, – не збрехала я.

– А в кошиках в тебе що?

– Гриби та ягоди, – знизала я плечима. – Ось думаю продати та на виручені гроші купити собі поїсти. – Ви не знаєте, візьме це хто-небудь?

– Візьмуть, звичайно, дівчинко! – Тільки ось негоже такій дівчині біля прилавка стояти. До того ж ти — Господиня Митниці! Тобі  за цю працю нелегку платня повинна бути!

– Та-а-а невже? – здивувалася я. – І до кого мені  тоді звертатися?

– Не знаю, – тут же відріклася старенька. – Знаю тільки, що раніше всі Господині гроші отримували, і ніхто нічого не ходив продавати. Купувати, так. А ось продавати... Ні. Не було такого!

– Дякую, але у мене поки немає платні. Я поки так, буду продавати ось це... Та мені не в першій раз, не хвилюйтеся! Де ринок-то?

– Ах, ринок, та прямо йди та не звертай нікуди. Через хвилин п'ять якраз на ринкову площу вийдеш.

– Дякую!

Я пішла собі далі, відчуваючи на собі її пронизливий до кісток погляд.

Незабаром я дійсно виявилася на ринковій площі. Людей було багато. Всі гомоніли, штовхалися, про щось сперечалися – одним словом звичайна картина для середньостатистичного ринку.

Я пройшла повз лотки з молочними продуктами, потім вийшла до м'ясних рядів, а за ними, нарешті, виявилися овочеві і фруктові прилавки. Знайшла вільне місце в самому кінці і поставила свої кошики. Поруч з ними сів мій кіт.

На мене відразу звернули увагу – я одягнена зовсім не так, та й товар мій теж був незвичний. Гриби, як виявилося, також тут росли, але купити їх у самої Господині Митниці було великою честю. За кошик грибів мені дали цілих три срібні монетки. Як я дізналася пізніше, це більш ніж багато за таку кількість грибів. В основному в ходу тут були мідяки. Срібна монета цінувалася дуже високо і дорого. На одну срібну монету можна купити їжі на цілий тиждень, а якщо врахувати, що мені їх дали за звичайні гриби, то, так, я добре заробила.

Ягоди взагалі викликали фурор. За ними вишикувалася черга, тож довелося продавати пригорщами. Цілий кошик з ягодами я продала хвилин за п'ятнадцять повністю й заробила ще п'ять монет. Люди за таку дивину давали дуже багато грошей.

Я була дуже задоволена своїм заробітком – 8 срібних монет – це два місяці існування, як пізніше я дізналася. Це, щоправда, не рахуючи одягу, який був мені потрібен. Тому закінчивши з продажом «непотрібного», як висловився кіт, я пішла шукати крамницю з одягом. Вона знайшлася неподалік від ринку. Тут було дуже багато різного товару. Я вибрала кілька сорочок, штани, одну довгу утеплену сукню, плащ й теплу шаль. Із взуття взяла чоботи – для осінньо-зимового періоду ну дуже потрібна річ.

За все це добро я заплатила срібну монету та була задоволена, як той слон. Потім повернулася на ринок, купила картоплі, м'яса, сиру та молока. Зайшла в пекарню за хлібом і, радіючи успішному дню, повернулася до своєї хатинки. На галявині перед нею мене вже чекали. Я відчула, як у плече встромилися кігті Чорниша, й кіт невдоволено зашипів.