Глава 5.

Притулившись до стовбура клену, в декількох метрах від хатинки стояла закутана в чорний плащ фігура: капюшон, накинутий на голову, приховував обличчя. Зрозуміти хто переді мною — дівчина чи хлопець — я не могла. У людини (чи то взагалі людини?) за спиною був полотняний мішок, у руках тростина з верхівкою зі слонової кістки у вигляді черепа.

Мене охопив страх. Я уявлення не мала як себе вести, але, втім, впевненою ходою підійшла до відвідувача:

— Добридень! Я прошу вибачення, змушена була відлучитися з дому. Довго чекаєте?

— Доброго дня, дитино, — відповіли мені скрипучим голосом. — Не переймайся, я тільки-но підійшов.

— Чим я можу вам допомогти?

— Мені б в Лаприконію, — відповіла постать.

— А ви самі хто будете і з якою метою туди йдете? — і звідки діловий тон взявся?

— Ах, так, звісно, вибачте... Митні правила для всіх однакові, як можна про таке забути було, порожня моя голова, — журився відвідувач, уникаючи використовувати слова, які хоч якось позначають його приналежність до чоловічої або жіночої статі.

— Проходьте в хатинку, я все заповню, й ви пройдете, — я попрямувала до будинку, подумки міркуючи по те, що у мене немає нічого, крім телефона, куди можна записати дані. Хоча… Ну, звичайно! Телефон — це дуже зручно! Я внесу всі дані в замітки, а потім розберемося, як і що робити правильно.

Я запропонувала гостю сісти на лавку й залишила наглядати за ним Чорниша, сама ж пройшла в спальню за телефоном. На диво він був у робочому стані й навіть майже не розрядився. Я знайшла в ньому функцію «Нотатки» та всілася навпроти відвідувача.

— Я вас уважно слухаю: хто ви, звідки, куди, навіщо і на скільки йдете?

Відвідувач зітхнув, мабуть, осмислюючи питання, і заговорив:

— Моє ім’я — Зигмунд Торес. Я — секретар князя Хісторії, йду в Лаприконію з дружнім візитом до принца Вальдемара. Є новини про Василину. Мінімум на дві ночі. Але, можливо, затримаюся.

Я швидко записала це все.

— Дозвольте уточнити, а князівство Хісторія велике? Я вже знаю, що це західні землі, а які ще є?

— Князівство складається умовно з трьох земель. — Відповів мені гість. — А ви справді зовсім нічого не знаєте?

— Вибачте, ні. Я тут від учора й ніхто не поспішає мені щось розказувати.

— Зрозуміло, — протягнув гість. — У такому випадку, як тільки повернуся, постараюся вам трохи розповісти про Хісторію та Лаприконію. Ці два світи давно пов'язані один з одним. І я радий, що в Хісторії відкрилася ще одна Митниця. Тепер вже з західних земель. А то була лише зі східних.

— А які ще є землі?

— Центральні, звичайно, — хмикнув Зигмунд. — Ну ти й даєш, Митниця!

— Так, попрошу без образ! — зашипіла я. — З вас одна монета за прохід. — Я встала та відчинила йому двері у Лаприконію.

 Звідти увірвався всередину прохолодний вітер. На вулиці йшов проливний дощ.

 — Як же ви підете? Промокнете ж! — сплеснула я руками, спостерігаючи за важкими краплями.

 — Ах, не хвилюйтеся, люба! Дощ — це суща дрібниця. У мене вологостійкий плащ. До того ж я ж не пішки піду. — Чоловік спустився зі східців, пройшов кілька кроків, зупинився й тричі свиснув.

 Через кілька хвилин в небі з'явилася чорна цятка, що прямувала на нас, а незабаром я розглянула в ній величезного птаха. Ні, не птицю. Це був дракон. Дуже схожий на того, що був з принцом Вальдемаром. Тільки цей був не блакитний, а зелений. Дракон опустився прямо під ноги Зигмунду.

 — Привіт, малий, радий тебе бачити. Неси мене до палацу! — Дракон замуркотів, підставив спину, й хлопець виліз на неї:

 — Я скоро повернуся, Митниця! — вони злетіли в повітря. Я продовжувала стояти так ще деякий час, потім зібралася з духом та зачинила двері в цей дивний та одночасно дивовижний світ.

***

Розклавши на полицях серванта принесені з ринку продукти, я вирішила трохи відпочити. День видався дуже насиченим, і я справді втомилася, хоч сонце ще й не думало сідати. Чи то час тут повільніше йде, чи то просто мені так здавалося. Я вляглася у ліжко та не помітила як задрімала під голосне муркотіння Чорниша.

Прокинувшись на заході сонця, відчула себе повною сил та енергії. Я включила на телефоні улюблений плей-лист та, пританцьовуючи й підспівуючи виконавцям, пішла розтоплювати піч — треба братися за вечерю. Виявила, що ніде немає кота, але шукати не стала. Зрештою, він місцевий, все тут знає, сподіваюсь, не заблукає.

Коли вогонь весело затріщав дровами, я поставила казанок з картоплею на піч і зайнялася м'ясом. Розрізала на порційні шматочки, розклала на деку, посипала спеціями та поставила в піч. Підхопивши ще один казанок пішла до струмочка за водою для чаю. Так, у хаті тепер був водопровід, але мені кортіло посмакувати саме джерельною. Вона зовсім інша на смак, і як подейкують люди, цілюща. Втім, не встигла відійти й на кілька кроків від хатинки, як мене покликали.

— Митниця, добрий вечір!

— Добрий! — я помітила, що мене наздоганяє чорнява дівчина в довгій червоній шовковій сукні. Вона була геть боса, подряпані ноги, поділ сукні розірваний, по обличчю розмазані туш й помада.