Розділ 42

Донечко, завжди легше втекти від своїх проблем та побоювань, але такий шлях помилковий. Краще залишайся, шукай вихід, підіймайся, борися і перемагай!
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я стану різнобарвним метеликом і цілий день порхатиму біля тебе.

Ельвіра
- Ельвіра Леонідівна, нас переслідують від самого дому. – раптом повідомляє водій спокійним голосом, наче розповідає про щось буденне. 

Аж примружилась, ніяк не можу звикнути до такого звертання, хоча вони вже давно так мене називають.

Обертаюсь назад. Знайоме авто. Ну звичайно, на таке ніхто не міг би наважитись крім нього. Що знову замислив? Зітхаю у відчаї, оскільки ці переслідування стають все відчайдушнішими, а він - все божевільнішим.

- Нехай їде, я його знаю. – впевнено повідомляю і його це цілком влаштовує, знизав плечима, наче так має бути та прямує далі.

Я також намагалась не звертати уваги на цю дивну «гонитву». Думками раз у раз повертаюсь до майбутньої зустрічі зі своїм таємним другом. Все ніяк не можу зрозуміти чому він покликав в таке дивне закинуте місце, а я настільки безрозсудна, що все ж вирішила їхати туди. Ну так, цікавість вкотре перемогла здоровий глузд. Проте чомусь, здається, що цей таємний друг немає негідних намірів, якщо враховувати всі ті записки, квест, емоції і подарунки. Хоч би не помилитись...

Вдалечині вже показалась закинута територія, вселяючи в душу тривогу тією страхітливою розрухою попереду. Навколо взагалі нікого. Ідеальне місце для різних там негідників та злочинців. О! Про що я думаю? Слід налаштовуватись на позитив!

Похапцем глянула назад, Стас продовжує переслідувати. І як я зустрінусь з тим таємним другом, коли цей нахаба слідує за мною? Раптом помічаю, що його авто набирає швидкість і обганяє нас, він помчав вперед, а я лиш провела очима та відчула в душі якусь паніку. І куди він поїхав?

 Чим ближче була ця величезна недобудова, обросла молодими деревами та якимись бур’янами, тим тривожніше ставало. Може повернутись поки не пізно? Автомобіль зупинився. Тепер пізно.

- Ельвіра Леонідівна, вам дійсно сюди потрібно? – покосившись запитує мій водій, не приховуючи тривоги. Ну так, він же відповідає перед батьком за мене.

- Все добре. - пробую заспокоїти його, а в самої неспокій гризе серце.

Набравши в легені повітря виходжу. Кинувся за мною. Зупиняю, повідомляю, що скоро повернусь, наказую чекати тут. Хоча здоровий глузд добряче протестує. Перед очима та візитівка. Писав, що буде чекати всередині будівлі.

Востаннє обвівши очима все навколо, сміливо ступаю вперед клаптиками порепаного асфальту, які виглядають так, наче пережили бомбардування, хоча тут все має такий понурий, депресивний вигляд. Єдине, що вибивається з цієї моторошної картини, це жовтий яскравий метелик, який промінчиком якоїсь надії, кружляє навколо мене. Та не про метеликів в такі хвилини треба думати! Дивлюсь під ноги, щоб не перечепитись за що-небудь. Намагаюсь обережно обійти купу побитої цегли, якесь будівельне сміття, добре хоч взуття комфортне взула (щоб швидше тікати при потребі, як завжди!). Відхиляю грубезні пагони бузини, які затуляють вхід в обшарпану будівлю і нарешті ступаю в середину.

Реально наче кадри з якогось фільму жахів, не вистачає тільки маніяка з сокирою чи пилою. Хоча... може такий десь зараз і з’явиться. Знову цей холодок в перемішку з адреналіном.

Уважно  роззираюсь. Навколо непередавана розруха: брили засохлого цементу, якесь каміння, побита на друзки цегла, залишки якихось дивних конструкцій, кілька бетонних плит збоку. Легенько вдихаю, наче боюсь цим видати своє місце знаходження.

В повітрі витає запах небезпеки. Відчуваю як тривога все більше обгортає душу, але однаково ступаю вперед, оглядаючись навколо, наче в очікуванні підступу. Нікого нема, зиркаю на наручний годинник, вже час йому з’явитись. Поволі проходжу в центр цього приміщення, оскільки це нібито найбезпечніше місце - добре проглядається зі всіх сторін. А тут наче ще один вихід є, пробую роздивитись.

- Ельвіра, от що ти забула в такому місці? – проймаючий голос так несподівано пролунав в цій гнітючій тиші, що навіть здригнулась, отримавши ще більший заряд адреналіну.

Виходить з темного закутка такий весь впевнений і якийсь навіть загрозливий. А я то вже думала, що він поїхав геть. Мабуть, продовжив переслідування, причаївся і вичікував, наче на здобич. О, Боже, що це за думки? Від відчуття цієї небезпеки здоровий глузд взагалі десь заховався, а має ж бути навпаки!

- Тобі тут не місце. Годі мене переслідувати. Йди звідси. – повідомляю сміливо, усвідомлюючи, що той таємний друг точно не прийде, якщо тут буде Стас.

- А тобі місце?! – раптом він розводить руками, показуючи мені де я знаходжусь і поволі підходить майже впритул та вкрадливо запитує: - От що такій наївній і довірливій дівчині тут робити? Вже вкотре пересвідчуюсь, що тебе крім мене ніхто не може вберегти.

Усвідомлюю, що ця зустріч вже провалилась, оскільки він мене тут точно не залишить одну. Розвертаюсь щоб повернутись, але Стас раптово хапає за руку і притягує до себе, схопивши у обійми. Вже приготувалась відбиватись, але він і не думав цілувати, лиш проникливо зиркнув у очі так віддано, що навіть не було б сил противитися - приковує тією якоюсь... магією. Ні! Це лише гра уяви! 

Поки намагалась розібратись у всьому, він несподівано розмикає обійми, бере за руку і веде в протилежний бік від того входу, де мене чекає водій. А я наче загіпнотизована і замість того, щоб схаменутись, вириватись чи кликати на допомогу, дозволяю йому все це. Отямилась лиш на вулиці, нарешті вирвавши руку. Зупинилась.

Як і припускала, ця напіврозвалена недобудова має два входи. І Стас вивів мене іншим прямо до свого автомобіля. Все-таки маніяк тут ховався, як я і передбачала спочатку. Зараз він стояв переді мною, осяяний полудневим сонцем з дуже злісним виглядом.