Розділ 15

Донечко моя, в житті завжди знаходиться місце для чудес, тому намагайся  вірити в неможливе і колись ця віра доведе тобі, що все було не даремно.
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я ховатимусь за осіннім листопадом.

Ельвіра
Несподівано полюбила свій єдиний вихідний. Можливо тому, що тепер маю над чим добряче подумати. Бо ж саме цим і займаюсь відколи прокинулась.

Аналізуючи останні події, усвідомила, що Стас мені дійсно хоче допомогти, причому безкорисливо, а я натомість будую ці плани щоб відплатити йому. І хто я після всього? Все ж матуся правильно написала, порятунок  в прощені, а в помсті нічого хорошого нема. Ми з ним вже давно квити.

А ще роздумуючи над усім, несподівано зрозуміла, що я до нього щось відчуваю, він мені потрібен. Навіть стражденно зітхаю, усвідомлюючи, що затіявши те завоювання сама попалась. Позабавлялась називається. І що тепер робити?

Висновок напрошувався сам: потрібно добитись його, тільки ціль вже інша. І я знала як діяти, швидко «вимальовуючи» в уяві новий план. Набираю його номер і навіть усміхаюсь тому, як підписала – «Стас рятівник». Мабуть, потрібно переписати... чи ні?

З завмиранням серця чекаю і коли він нарешті відповідає, на одному подиху випалюю:

- Стас, запрошую тебе на прогулянку в парк. Потрібно поговорити.

Тиша. Мабуть, обдумує. Щось він зволікає з відповіддю, це вже починало хвилювати.

- Гаразд, - нарешті протяг він. – Ти де?

- Вдома, але вже збираюсь, - вирішила взяти справу в свої руки, це ж я стала ініціатором. – Можемо там зустрітись по обіді. Якщо тобі буде зручно.

І знову тиша, мабуть, злякала його своєю настирливістю.

- Заїду до тебе через пів години. – він все сам вирішив і відімкнувся навіть не дочекавшись моєї відповіді.

Дивлюсь округленими очима на телефон і несподівано усвідомлюю, що пів години для того щоб зібратись і блиснути у всій красі, це занадто мало. Тому кидаю той мобільний та зі швидкістю бойової торпеди, починаю згадувати, що саме потрібно одягати.

І от через двадцять хвилин, оцінююче глянула на себе в дзеркало переводячи подих, бо ж так швидко я, мабуть, в житті не збиралась нікуди. Звичайно, одягла сукню і підбори, та ще й волосся випрямити встигла. Навіть сама здивувалась, своїй вправності.

Захопивши пальто виходжу на вулицю, а він вже чекає. Сідаю у автомобіль і помічаю, що Стас якийсь злий чи що, навіть відчула легку провину, бо ж майже змусила його йти на цю зустріч. Тому всі ці прийоми вирішила залишити на потім, тим більше він ще й за кермом і явно не налаштований їм піддаватись.
***   ***   ***
- Якщо ти хотіла поговорити про пошуки батька, то поки що мені не вдалось нічого дізнатись. – повідомляє роздратовано відкинувшись на спинку лавки.

Обережно сідаю біля нього на самий краєчок, пам’ятаючи про осанку і всі ті інші елементи поведінки істинної леді.

- Я все розумію. - починаю говорити спокійно, але впевнено, бо ж впевненість – один із основних принципів завоювання чоловіка. - Тепер відшукати його буде практично неможливо.

Повернув обличчя до мене, вп’явшись пронизливим поглядом. Так, з ним сьогодні щось явно не те. Вдруге відчула провину, тому питаю:

- Чому такий... злий?

- Бо в мене нічого не виходить з цими пошуками. – підвищив голос. Від тієї розслабленої пози і сліду не залишилось.  – На ці пошуки можуть піти роки...

Відчайдушно захотілось його заспокоїти. Зробила єдине, що підказувала інтуїція – легенько накрила його руку своєю, відчуваючи тепло, та віддано глянула в очі.

- Стас, не потрібно продовжувати шукати. – роздратування на його обличчі поволі змінилось здивуванням. Тихенько зітхаю, усвідомлюючи, що це не за правилами і продовжую говорити так само віддано – Я ж розумію, що тепер знайти його практично неможливо. Жила без нього всі ці роки і далі так житиму.

Несподівано кутики його вуст легесенько піднялись вверх. Так, це була подібність тієї усмішки, яку я вже встигла полюбити. Він навіть хмикнув. Чудово усвідомлюю, що зараз згадує ту історію і те як я просто повелась на його хитрощі. Навіть легенько прикрила очі, збираючись з силами та продовжила далі:

- Я звільняю тебе від обіцянки. Можеш більше його не шукати і бути моїм рятівником, як ти недавно виразився, також не потрібно. Тепер ти вільний.

Безумовно, мені вдалось його здивувати, але він швидко оговтався.

- А хто ж тебе захищатиме? – зробив паузу. – Тебе ж іноді навіть від самої себе слід оберігати.

Дивлюсь в його очі і розумію, що він мені потрібен, я хочу щоб цей хлопець був поряд і дійсно захищав від усього. Потім переводжу погляд на руку. Я ж досі його тримаю і це здається таким правильним і природнім... Швидко отямившись забираю її та виринаю з цих фантазій.

- Жила ж я якось до тебе. – мені навіть вдалось усміхнутись. - Ти не можеш все життя мене оберігати, я зі всім і сама чудово впораюсь.

Розумію, що зараз йду наперекір тим правилам завоювання, але чомусь мені більше не хотілось гратись з ним. Бажала бути справжньою і навіть якщо це не принесе бажаного результату, байдуже. Не хочу бути тією, ким не являюсь.

- Еля, я однаково не зупинюсь. – після недовгих роздумів повідомляє він, та навіть важко видихає. – Не в моїх правилах здаватись. Я обіцяв його знайти, тепер мушу це зробити.

- Як забажаєш, проте я більше не бачу в цьому сенсу, вже змирилась.

Зустрілись поглядами і тоді я нарешті згадала, для чого все затіяла.

- Стас, мені потрібна твоя допомога. – мої слова його явно зацікавили. – Ми ж з тобою друзі, так?!

Зацікавленість одразу переросла в підозріливість, навіть якось прищурився. Невже очікує від мене підступу?

- Ти можеш на один вечір стати моїм... хлопцем?! – як же ніяково було це запитувати, навіть захотілось відвернутись, але все ж сміливо витримала на собі його погляд.