33. Воскресіння

Гостророгий місяць зник на заході. З іншого боку неба, йому на зміну, показуючи свій яскравий бік, визирнуло сонечко. Рудий не спав всю ніч, але це мало його турбувало. Й голоду він також не відчував. А от ліс його присутність вже не витримував. Респаун монстрів не встигав впоратись з навалою, що навіть імені свого не мала.

Знищуючи мобів, що на двадцять рівнів нижчі, навіть, якщо їх ціла галявина, рудий гном засумував. Щоб хоч якось себе розважити чорнобородий набув справжнє військо із захоплених істот.

Тепер він нагадував архіліча, який під захистом купи неживих прокладає свій шлях світом. Проте військо лялькаря було доволі живе й навіть галасливе.

Головне правило - не привертати забагато уваги - було відправлено бісові під хвоста.

Тим не менше, рудий повернувся до Фріту, завбачливо сховавши свій зоопарк, поновив запаси лялькаря та забрав з готелю свою гноміху. Чорнобородий вже не був впевнений в тому, що йому потрібна ця гноміха, адже він мав все, що хотів, - силу, військо та світ для завоювань. Але все ж, щось всередині змусило забрати її. Чи було то кохання, чи щось інше - важко сказати.

Гном вийшов через північні ворота й, не відкладаючи, випустив своїх петів "пастися". Страшною хвилею покотилося різномасне військо, знищуючи все на своєму шляху. Якщо військову одиницю ненароком вбивали вороги, рудий просто ловив когось сильнішого. Встиг прокачатися - станеш частиною орди, ні - згинеш.

А рудий тим часом їхав верхи на своєму вепрові та займався створенням ляльки. Один маг в армії - то не діло. А ще треба й стійкості до смерті додати, а для того некромант потрібен... Справ до біса!

Рудий всміхнувся сам до себе. Саме про таке життя він мріяв.

Раптом перед обличчям з'явився маленький гномик, розміром з долоню, не більше. Його чорні вічка похмуро вдивлялись в очі рудому.

- Чого тобі? - гаркнув великий гном.

- Марино, що ти робиш? - питанням відповіло мале нахабство.

Рудий трохи подумав, а потім зі звірячою посмішкою відповів:

- Чекаю поки мене замінить Гаррі.

- Гаррі не зайде до гри. Ніхто не зайде, поки він там.

- Хто?

- Вірус.

- Не чув про таких, - хмикнув гном.

- Марино, будь ласка, вийди з гри.

- Ні, - після довгої паузи відповів чорнобородий.

- Чому?  - не відступався малий.

- Я маю передати Савелієві все, що вона дізналася, щоб він розповів Куроді. До того часу вона... я не вийду з гри. Якщо тіло перехоплять, то як я знайду їх знову?

- Марино. Їх всіх вже піймали. І Леруа, і Пітера, і Хергінса, і Міуру.

- Як ви піймали Пітера, якщо це я? - обурився рудий, а потім надовго замовк.

Спроби Куро розбудити його ні до чого не призвели. Військо з петів так само просувалось на північ, знищуючи все на своєму шляху.

- Марино! Марино! Будь ласка, отямся! - волав маленький гномик.

Чи то його крики спрацювали, чи то пройшов час на роздуми, але чорнобородий знову подивився на свого співбесідника.

- Я маю передати Савелієві все, що дізналася, щоб він розповів Куроді. До того часу я не вийду з гри, - вперто повторив гном.

- Це правда? Ти справді зможеш вийти? - невіра та надія переплелися в цих словах.

- Так, - трохи невпевнено відповів чорнобородий гном.

Куро, як завжди, кивнув та зник.

Гном не надто сильно переймався цією розмовою, хоч вона і була досить дивною, тому просто повернувся до своєї справи. На гноміху навіть не глянув.

Пройшло досить багато часу. Рудому набридло копирсатись у ганчір'ї та залізяках, захотілось зробити щось геть нове. Він з цікавістю подивився на тіло поруч.

Ось для чого вона була йому потрібна, щоб зробити таку ляльку, якої ще не було в Сорані!

Проте діяти треба було обережно. Зрештою тіло в нього лише одне. Помилки не припустимі.

Рудий зупинив свого вепра та зліз з нього, обережно зняв гноміху та поклав на побитий ногами, лапами та копитами шлях.

Наказав війську охороняти, тому за мить навколо діялось неймовірне: пети кричали, іржали, гарчали, пищали, бігаючи в зоні свого агро та охороняючи господаря.

В голові гном вже все прорахував й почав діставати необхідні складники.

Раптом позаду почулися звуки битви. Чорнобородий не одразу звернув на це увагу, хтозна кому там жити набридло. Але коли битва затяглася та ще й знайомий голос почав гукати Марину, цікавість перемогла.

Ельф-лицар кришив його військо, не з легкістю, але все ж доволі уміло. Статура була гномові огидна, але знайома. Ще кілька секунд потребувало споглядання та пригадування й чорнобородий відкликав свою охорону.

На очі навернулися сльози. Скільки пригадувала себе, Туттамін жодного разу не плакала, навіть коли опинилась у смертельно-небезпечній пастці під землею, а тепер от розревілася, як мала. Геймерка взагалі сумнівалася, що в цьому світі можна пустити сльозу, та виявилось - можна.

За мить вона потонула у обіймах із запахом ялівцю й почала розповідати.

Розповідала про те, як потрапила у тіло чорнобородого рудого, як дізналася про Марінет, як П'єр намагався захопити її свідомість та про те, що він кохає, але злий на Марину, що насправді ті гроші йому були не потрібні, погодився тільки через цікавість.

Розповіла, що Марінет ненавидить Марину, бо через неї її подругу не взяли до проекту, й тому вона весь час робила дівчиськові капості.

Розказала, що Гаррі ненавидить свою матір та її нескінченні дзвінки, хоче здихатись її, переїхавши до Індії.

Розповіла, що їй дуже шкода, що Чубак-Нур зник з вини Віруса, фортеця їй подобалась. Шкодувала, що напевне провалила завдання.

Розповіла, що Марінет обмовилась про якогось Міуру, але його у Сорані не було або у тіло Віруса він не входив, тому що нікого такого не відчувала.

Розповіла, що було дуже страшно втрачати себе, але вона вірила, що Савелій прийде, щоб її врятувати.

Розповіла, що Такеші дурний, якщо не помічає закоханого погляду Саюрі, але вона його їй не віддасть, бо чомусь він їй також потрібен.