Розділ 11. Вежі над прірвою (частина 1) ВАРІАНТ ІІ. РЕДАКЦІЯ

Пермова від автора: процес затягнувся, оскільки я вирішила розширити події 11го розділу. Але не маю певності, що тепер в ньому все добре. А як людина вперта, мушу робити все по черзі. Мабуть, треба думка збоку. Чи все нормально в діалогах?
До того ж, думаю, це ще не фінальний варіант розділу. Ймовірно, будуть зміни в назві\епіграфі\передмові. Ймовірно, що це буде один з найбільших розділів твору. 

 

Розділ 11. Вежі над прірвою

Ужель среди часов тоски и гнева

Прошедшее исчезнет без следа,

Как лёгкий звук забытого напева,

Как в мрак ночной упавшая звезда?

Алексей Апухтин

Є зорі, що потребують серця.

Вона не буде говорити зі мною, хоча була в моїх руках.

Вона шукає за тим, чого вже нема, але все одно можна віднайти.

Бо часом Всесвіт сплітається в такий дивовижний візерунок, що перехоплює подих.

Навколо був туман, але такого страху як вперше вже не було. Тепер туман цей був йому знайомий, а звичні речі вже не лякають так сильно.

Сірі клуби імлистої маси піднімалися над землею у сизому напівсвітлі. Він озирнувся: навколо лише мряка. Здавалося, що навіть неба не існує – десь так, високо-високо, у брудних вологих космах ховається стеля колосально величезної печери.

Туман ніколи не викликав у Кайла якихось особливих емоцій: ні страху, ні захоплення його здатністю перетворювати буденність на містичну картину з чужого сну. Хлопець помічав хіба що негаразди, які може спричинити це тендітне явище. Але тут все було інакше. Ніби туман був живою істотою з власною волею. Або частиною чиєїсь чужої волі. Тож цього разу Кай із приємністю відзначив, що він більше не відчуває загрози від цієї живої імли. Можливо, він вже до неї звик. Чи радше вона звикла до нього?

Земля під ногами була тверда і трохи пружна. У цей раз вже не було так холодно. Але було незвично порожньо.

Він зробив крок і завмер, прислухаючись.

Анічогісінько. Навіть власного дихання не чути.

Хлопець подивився собі під ноги: він стояв по коліна у густих клубах туману, наче у воді. Тепер він відчув і запах вологи, хоч імла навколо ніби й не була мокрою. Він провів рукою напівколо і потер долоні одна об одну – сухі.

Зробив крок.

Ще один.

Озирнувся навколо: жодних орієнтирів. Порожнеча, наповнена скуйовдженою сірою масою.

«Так можна безкінечно блукати», - подумав Кай. Він усвідомлював що це – не реальність, але не міг позбутися думки, що сни ці повторюються не дарма. Хлопець ще раз озирнувся навкруги і замислився, чи не гукнути когось? Адже минулого разу…

Йому пригадалася моторошна незнайомка з льодяним дотиком.

Ні, мабуть, не варто ризикувати.

Хлопець вирішив йти навмання.

Врешті, Кайлу здалося, що він блукає так декілька годин. Зупинившись, хлопець за звичкою поглянув на годинник. Цифри почали розпливатися перед очами й наповзати одна на одну. Кай мотнув головою й примружився: циферблат перетворився у суцільну розмиту коричневу пляму.

 - Що за… - занервував хлопець й раптово відчув подув вітру.

Він підняв голову і йому здалося, ніби у мороці мигтять золотаві вогні. Спочатку Кайл подумав, що йому ввижається. Хотів було потерти очі долонею, але раптом стало страшно: може, варто тільки кліпнути і один-єдиний орієнтир одразу зникне?

Вогні не щезали. Вони мигтіли десь попереду і, здавалося, віддалялися. Кайл зірвався з місця, намагаючись їх наздогнати. Вже через кілька секунд, легкий і прудконогий,  хлопець почав помічати золотисте миготіння у щільному тумані обабіч себе. Якийсь час він рухався паралельно з вогниками, а потім почав розрізняти обриси міцних, жилавих тіл. Здалося, що клуби туману розтинають довгі гнучкі хвости.

На дивовижу, страху не було. Миттєве збентеження швидко минуло. Він ніби став частиною зграї. Було навіть приємно.

Здалося, стало свіжіше та й імла була вже не такою щільною. Раптом він побачив чийсь легкий силует поперед себе. Хтось біг у тумані й чорне довге зміїсте волосся хмарою метилялося з боку вбік. Проте як Кайл не старався, він не міг наздогнати примару. Щось в ній відштовхувало, але в хлопця накопичилося стільки питань, що ніяких сил терпіти і ховатися вже не лишилося. Проте лишень хлопець наважився покликати примару й вже набрав у груди повітря, як ледь не налетів на гіллястий кристалічний кущ, послизнувся й покотився долі. Відсапуючись, Кай припіднявся на ліктях. Якимось дивом хлопець опинився не ЗА кущем, а прямо під ним. Боліло забите ребро правої долоні. Кай потер руку, сів і, все ще важко дихаючи, став роздивлятися дивовижне скупчення кристалів: тонкі синьо-фіолетові гілочки перепліталися дивовижним візерунком й випромінювали слабке, але приємне світло. Варто було піднести до них долоню й, ніби відчуваючи тепло людського тіла, колір і сяйво тендітних віт змінювалися на ніжно блакитне. Й тут Кайл згадав, що був зовсім не один. Хлопець озирнувся навколо й дух йому перехопило: праворуч і ліворуч від нього сиділи дивні та явно хижі істоти. Проте від них відчувався тільки спокій, тож хлопець наважився їх роздивитися: вони вмостилися, по-котячому обгорнувшись довгими, гнучкими кістяними хвостами. Золотисте сяйво лилося з візерунків на їх темній гладкій шкірі. Це не було схоже на люмінесценцію. Здавалося, сяйво виходило прямо зсередини тіла, ніби в них глибоко під шкірою щось пульсувало світлом. Очей на видовжених гладких мордах не було, але, ніби відчувши погляд Кайла, тварина повернула до нього безоку, безгубу морду. Через оголені шпичаки ікл здавалося, що істота дивиться на хлопця насмішкувато. Хоча, чи могла вона бачити, не маючи очей?

Кайл звівся на ноги й прямо перед собою по той бік куща побачив жінку. Вона була вдягнена у чорне вбрання. Але от диво – м’яке світло кристалів засліплювало хлопця, не даючи змоги розгледіти її обличчя. Проте він ладен був заприсягтися – стоячи там, по той бік, вона так само роздивляється його. А ще він зрозумів, що це та сама жінка зі смертельно холодним дотиком.