Розділ 9. Притулок. (Частина 1)

Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам’ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.

Ліна Костенко «Астральний зойк»

Тісно жити між стінами. Ще тісніше – якщо це стіни твого розуму. Правила логіки, знань і познань, які тебе наповнюють. Світ ширший, більший, різноманітніший, ніж ви уявляєте. Але ж ви не виходите за стіни. Бетон можна зруйнувати. Хто зруйнує стіни всередині вас? Досвід цементує хребет ваших душ, щоби лишити його гнучкості.

І очі – не бачать.

А вуха – не чують.

Й темрява сповзається з кутків.

Її вистачить на цілу Судну Ніч.

В кожного з вас.

Якщо їй відчинити двері.

Якщо їй відчинити двері, хтось в ній втопиться.

Дорога вела до довгого кам’яного мосту через прірву. Кайл підійшов до парапету й глянув униз. Латіф наслідував його приклад. Він стільки разів бачив це видовище, але все одно дух захоплювало, як вперше. Кам’янисті береги із вкрапленнями рідких кущів поступово переходять у зелені кучугури заростів. Часом дерева підступають до самої води, затуляючи землю кронами, ніби торкаючись до річки м’яким смарагдовим шаликом. Між плато людей та диким лісом зміїться синій потік. Чим довше вдивляєшся вниз, тим сильніше зачарування. Так би й розправив крила і полетів! Полетів!.. Кайл зітхнув та підняв очі на гори. Що за місцина! Ніби наповнює до країв і переливається через вінця! Недаремно стільки людей хотіли бодай раз у житті побувати тут.

Кейден підвів погляд на кім’яні стіни, що закривали собою Притулок. Висота зубчастих мурів подекуди сягала восьми метрів. Ліворуч метрів за сто від брами височіла одна з веж. Її вигорілий зелений дах тупим конусом впирався у похмуре небо. Зліва, за вигином стіни, виднілася ще одна вежа. Біля воріт нудьгував один-єдиний охоронець. На плечі в нього висів старенький автомат, а в піхвах на боку – саморобний мачете. Побачивши дівчину, вартовий лишив свій пост й швидкою ходою направився до новоприбулих. Чим ближче він підходив, тим ширше ставала усмішка на його щирому обличчі:

 - Слава тим богам, що на небі, як би їх не звали! Дарик! Латіфе!! Ми вже… Як добре що ви обидва пережили ту кляту ніч!..

Зупинившись, охоронець окинув братів чіпким зацікавленим поглядом:

 - А це хто?

В голосі його не було чути злоби чи підозрілості. Ймовірно, що авторитет Дарик тут був досить високим, аби повірити їй на слово.

- Це друзі, вони до Каліма, може, чимось зарадять, - мовила дівчина. На обличчі охоронця промайнуло здивування, він ще раз глянув на братів і Кайлу здалося, що у погляді його змішалися надія навпіл з повагою. «Я так і знав, що вона щось удумала ще з самого початку!», - подумав Кай. Йому захотілось зазирнути в обличчя Дарик, проте та стояла до нього спиною. А от Кейден на слова дівчини навіть бровою не повів. Йому було все одно, чого вона від них хоче, аби це зарадило справі. Якась частина душі Кея хотіла б вірити, що Хізер може стати рятівним білетом, проте властивий йому прагматизм тут таки знищив надію в корені: ніхто ні за які гроші не вивезе звідси інфікованого. «Ото чорт як влипли!» - похмуро міркував хлопець. Проте й сенсу не було занадто побиватися: зараз все одно нічим не зарадиш. Раптом оте постійне Кайлове «якось впораємося» знову спрацює й осяє ситуацію несподіваним виходом з халепи?.. Однак, на цей раз Кейдена гризли сумніви.

На бруківку мосту впали перші краплі дощу. Охоронець глянув у сіру каламуть неба:

 - Йдіть вже, либонь ногам спокою дати хочеться. Гей, Божедане! Давиде! Відчиняйте!

 - Йохане, - запитала дівчина, поки з того боку поралися з брамою, - як ви пережили Ніч?

Чоловік насупився, а погляд його спохмурнів:

 - Могло бути й гірше.

 - Багато…?

 - Всі вісім, Дарик. Й дванадцять нових.

 - Щоб його все!

Дівчина спересердя тупнула ногою й, сплеснувши руками, відійшла в сторону, потім повернулася назад. Здавалося, бруківка на мосту обпікає їй ноги. Йохан поклав руку на плече Дарик:

 - У вас і без того був нелегкий шлях. Дайте собі відпочити.

Й, кивнувши Латіфові, охоронець мовив:

 - Ти хоч напарника бери наступного разу. Ми вже не знали, чого чекати…

 - Я й сам впорався! – обурено відгукнувся хлопчина, але і його новини приголомшили настільки, що опір цей був слабким, більше за звичкою, для годиться. – Навіть з тварюками впорався!

Дарик різко розвернулася до брата. Скинувши вгору брову, вона глянула на нього так, ніби пропалила розпеченим залізом.

 - Ну що..? – незадоволено ковтнувши повітря, парирував Латіф. – Я ж від них втік!

Кайл кивнув:

 - То правда. Й нас врятував.

 - О-о-о! – протягнув охоронець приємно здивований. – Дарику, та хлопець виріс!

 - От і я кажу! – Латіф різким жестом скинув праву руку догори, ніби  це мало укріпити його слова раз і назавжди. – А ти чого стовбичиш на дорозі?

 - На Метку чекаю. Вони з Лінкою пішли на поле. Нам треба ще трохи кореня, бо… - Йохан повів плечем, - та Йорин вам розкаже.

 - А чому ти не пішов з ними?.. – почала Дарик, проте затнулася. Вона не потребувала відповіді, бо картинка вже склалася до купи: Йохан був нерозлучний з Меткою. Він міг довірити її іншому провідникові тільки якщо вважав себе не здатним захистити… Дванадцять нових уражених.

Йохан стенув плечима, ніби натякаючи: всяке буває у житті.

 - Ти лишив її одну? – не вірячи своїм вухам, перепитав Латіф. – Варто лишити вас всіх на пару тижн…

Хлопець не встиг договорити й не встиг опам’ятатися, як Дарик вже була поруч. Схопивши однією рукою брата за комір, вона потягнула його за собою до брами й навмисно голосно промовила:

 - Відпочинете, поки я поговорю з Калімом та Йорин!