Пролог

Відлуння століть

Стіна розрізала світ на дві частини, як гарячий ніж масло. Врізалась у свідомість людей, спотворюючи її… або підносячи на висоту, недосяжну  для пересічного обивателя, який живе своїм розміреним-лінивим життям, повільно покриваючи душу порохом.

Те, що я шукаю, має бути десь тут: по цю сторону від нормального світу. Я відчуваю – назріває гроза. Весна приходить зі сльоти та бруду, паростки пробивають замерзлу землю. Скоро вдарить грім. Все навколо наповнене, пронизане озоном нового та невідомого, ніби кожен атом світу тремтить від нетерпіння у очікуванні метаморфоз. Що вони принесуть – спасіння чи загибель – я не знаю. Але не можу пропустити цю маленьку краплю в Океані подій. Маленька, можливо, незначна крапля для Всесвіту. Величезна цілюща сила для кількох десятків смертних душ. А можливо, сотень або навіть мільйонів. Але що є душа як не всесвіт у Всесвіті?

ПРОЛОГ

Мене ж не злякає тортура.
Смерть мені не страшна,

І вересового трунку
Зі мною помре таїна!

Роберт Льюїс Стівенсон «Вересовий трунок»

Вони робили жалюгідні потуги зібрати воєдино втоптані у бруд рештки колишньої величі. Принижені, розбиті, роз’єднані, розпорошені по обличчю непроголошеної імперії, якою мріяли керувати. Навіть ті, хто зберігав тверезість думки і всіма силами намагався запобігти катастрофі, були для переможців на одну подобу з ворогом істинним. Тріумфатор завжди правий, незалежно від того, скільки бруду на підошвах його ніг та крові – на руках. Лавровий вінок битв омитий у купелі страждань і сліз, а трон, на якому вінчають перемогу, ґрунтується на зламаних людських долях.

Але людям байдуже до того. Злоба, що до цього таїлася в найтемніших куточках душі, нарешті вирвалася на свободу. Більш того – вона була виправдана та підкріплена величною і благородною ідеєю. Той же, хто плекати її відмовлявся - сам міг опинитися на ешафоті загального презирства.

Але, навіть втративши крила, дракон ніколи не забуває неба.

 - Ру Аль!

Вони завжди називали його повним ім'ям: власне кажучи, як же ще прийнято у добре вихованих драконів?

Дар Ло разом зі своєю дружиною Ліїн чекали в темному брудному провулку. Почували вони себе дуже незатишно: їм було незвично відвідувати злачні місця. Такі, як «Хвіст Дракона» (наразі перейменований у «Хвіст комети»: не приведи Єдиний десь вказати слово на «Д» - проблем не оберешся з озвірілим місцевим ополченням). Ру глянув на вивіску. Можна було розібрати силуети літер, що прикрашали її раніше. Сьогодні біля входу було незвично порожньо, хоч до комендантської години лишалось ще багато часу.

Ру Аль постарався відігнати від себе згадки про минуле – картини зовсім іншого життя. Життя ДО. В ньому було море, солений вітер у вітрилах, Флетчер та майоріння чорного прапору. Була майстерня, портрети, замовлення та кожен день, сповнений натхненням. У «Хвості дракона» вдень і вночі грала музика; все місто потопало у квітах та зелені; на кожній вулиці можна було побачити танцівниць у легких червоних сукнях. Коли вони танцювали, Ру здавалося, ніби перед ним спалахують язички миготливого полум*я. Життя було яскравою пригодою, що перетікає у свято. І святом, що обертається на пригоду.

І там, у ТОМУ житті було небо. Неосяжне, безмежне, яке дарує п*янке відчуття свободи. Міць величезних шкірястих крил – відчуття чуже й недоступне долішнім істотам.

Кутаючись у потерте пальто, Ру підійшов ближче до своїх вимушених нових друзів. В хаосі, що лишив по собі «чистильник», було майже неможливо дізнатися про долю близьких. Тож волею обставин близькими ставали ті, хто зміг уникнути зараження, пережити етнічні розправи та надійно сховатися, замаскуватися, розчинитися у сірості безперспективної дійсності.

 - Ра наар іма, - тихо вимовив привітання Ру Аль. Якихось півтора року тому це звучало як прощання – добрих зустрічей тобі! Але зараз вітати один одного словами «Довгого життя у небі» - векс гезар Лемаер – було як мінімум необачно. Щасливчики, що уникли впливу «чистильника», плекали надію відновити справедливість та обілити свою честь (або віддатися насолоді витонченої помсти). Правда, ніхто з них не поспішав піднятися у небо. Тим же, хто виявився зараженим, пощастило значно менше (а таких була більшість). Багато хто загинув у перші ж години. Ті, хто вижив – втратили здатність до перетворення, а дехто – як і сам Ру Аль – до цих пір відчували болісне відлуння цієї страшної недуги. Побажати такому драконові гарного польоту було б тим самим, що дати ляпаса. І, хоч «чистильник» від самого початку був винайдений самими крилатими для того, щоб здобути більше влади над слабкими з їх точки зору расами, Ру, навіть визнаючи провину свого народу у бажанні нашкодити іншим та підкорити їх силою – не міг пробачити людям того, що сталося. Пекучий біль образи, змішаний з приниженням і соромом, не залишав його ні вдень ні вночі. З самого початку «великого визвольного руху» малих рас, або ратангіс – безкрилих – він не торкався до фарб і пензля. Ніби було зламане щось важливе, ніби разом з крилами було відібране і натхнення. Не міг він пробачити й жорстоких розправ над тими, хто й без того вже втратив частину себе, частину своєї душі. Навіть ратангіс-каліки не в змозі осягнути, що то – відняти небо у дракона. Й без того зломлених, розбитих, розчавлених бувших крилатих спочатку виганяли з їхніх маєтків, грабували, виливаючи всю злість та заздрість, що накопичувалась століттями. Потім цього стало замало. Їх виловлювали на вулицях міста. Хто не встигав зачаїтися, прикинутися простою людиною – ставав легкою здобиччю озвірілих від своєї новопридбаної влади та безкарності патрулів. Насильство, показові вбивства увійшли у норму життя. Щоправда, віднедавна лють і невситима жага крові ополченців стала перекидатися й на собі подібних. Варто було лиш припустити, що це МІГ БУТИ дракон. Або «драконошанувальник». Люди стали боятися один одного. З обережністю добирати слова. Підозрювати у можливій зраді будь-кого. Часом – навіть найближчих людей.