Глава 8

Розмова з Аланом роз’ятрила давні рани. Я ходила кабінетом туди-сюди вже хвилин десять, відмахуючись від жахливих спогадів, як мухобійкою від мух. Не хотіла знову впадати в відчай. І що мене смикнуло запитати про дітей? Рівно десять років тому я втратила дитину. Невтішний діагноз мені поставили ще в «тому» світі.

Тепер знову зависла в невагомості, як тоді. А якщо лікарі помилилися?

Якщо вони поспівчували й подали примару надії замість того, щоб просто сказати, що я більше не зможу мати дітей? Упевнена, тут не будуть годувати даремними сподіванками.

Не дарма дракона кинула. Королю все-таки спадкоємці потрібні. Я себе так і накручую, як макаронину на виделку.

Ледве-ледве заспокоїлася, упорядковуючи документи — усе за алфавітом, навіть запліснявілий пиріжок знайшла між стелажами й пилочку для нігтів ще з того світу. Так ось де вона була! Дивно, скільки речей — корисних і даремних — можна знайти під час прибирання.

Грета — покоївка чудова, але до стелажів я її не пускаю. Це моя територія. Я королева документів, я колишня бухгалтерка.

Дивно, але спогади підбадьорили, як чашка ароматної кави зранку. А ще зблиснула одна думка-баламутка: «З драконом зривів не було».

— А-аллочко, ви йдете на фітнес? — запитала Наталка, упурхнувши до мене.

— Наталко, облиш мене.

— Треба робити вправи.

— Робити вправи? Це ти мені кажеш? Прочитала дві сторінки, а я тебе що просила зробити?

— Там справді нудно. Що ви нервуєте, — мало не пискнула Наталка.

Де мій набір початківця-маніяка: чорний балахон, лопата й тесак?

— Чого я нервую? У мене сьогодні була сила-силенна народу, попаданка або місцева — ось у чому питання! Плюс ще деякі вирішили, що я підробляю психологом, раз приходили зі своїми проблемами, — я підходила дедалі ближче до неї, спостерігаючи, як у Наталчиних очах з'являється острах. — Мене ледь не спалила затята фанатка короля. Можливо, я зустрілася віч-на-віч з убивцею з милим личком. І ти мене тягнеш робити те, на що я не маю сил. А ти прокинулася о котрій? О другій-третій пополудні? Ти щось зробила за сьогодні? Ой, напевно, ні. Навіть п'яти завдань із книжки не вибрала. Ти просто нахабна донечка багатеньких батьків, не здатна допомогти жодній людині, лише вимагаєш щось для себе.

— Алло, — прошепотіла Наталка зі сльозами в голосі.

— Наталко, дорослішай, світ не крутиться довкола тебе, — я пройшла повз неї.

Розумію, вона не винна, але мене було вже не спинити. Утомилася, просто втомилася. Завтра попрошу вибачення. Нехай полежить, у подушку поплаче, помучиться.

А ще мені й прикро було з якогось боку. Я сюди потрапила сама-самісінька, і мені ніхто не допомагав. А тут на тобі: і дах над головою, і їжа, і піклування. А вона прочитала дві сторінки. Та ні, совісте, спи.

— Я Алану постелила в гостьовій, — сказала Грета, збиваючи подушки. — Що йому через все місто до готелю їхати?

Я стенула плечима. Нехай так. Головне, щоб Натан на крилах ревнощів не прилетів. От знову думки до колишнього звернули. А що — нехай понервує. Я жінка вільна — маю цілковите право пускати до свого будинку чоловіка. І взагалі, це ідея Грети.

Дожилася, уже сама перед собою виправдовуюся.

На тумбочці стояв ароматний відвар, який заспокоїть нерви. Я вибила з рівноваги Наталку, Грета мене.

— Тільки годі дівчинку ображати. Вона ж іще дитина, — надокучала покоївка, нависаючи наді мною як дорожній патруль на трасі, що намагається взяти хабаря.

— Їй дев'ятнадцять років! Доросла дівка! Коли мені було стільки, я вже працювала, — напій обпік горло, і я скривилася. Але Грета не збиралася йти. Чекала, поки я доп’ю до дна.

— Робота — лише марнування життя за гроші. Не відштовхуйте тих, хто до вас прив'язався. Тим паче, вона, крім вас, нікого не має, — я хотіла заперечити, але Грета не дала. — І без вас вона б тут довго не протягнула. Клянуся Яухтурей, вона незрівнянна в рахуванні, але з іншим їй потрібна допомога.

Грета забрала порожню чашку й вийшла зі спальні.

За день я зовсім знесиліла, тому одразу лягла спати. Тільки моя голова торкнулася подушки, як я вмить провалилася в темряву.

М'яка перина, така пухка, і ковдра, з-під якої не хочеться вилазити. А головне — тиша. Зараз розплющу очі, а за вікном — ніч, доведеться крутитися до ранку без сну.

Але розплющивши очі, я побачила яскраве сонячне світло, що струмує з вікна. Легка млість огортала все тіло, і так не хотілося підійматися. Ще п'ять хвилинок. І...

Відбір!

Я підскочила з ліжка — проспала все на світі. Годинник або стояв, або нахабно показував, що вже друга дня. Я визирнула у вікно, що виходило в сад, із якого можна побачити краєчок вулиці. Нікого.

Сьогодні свято? Чи, може, стався апокаліпсис?

Швидко вдягнула домашнє — синій сарафан.

Вартівники в металевій броні й з алебардами в руках стояла на місці біля кабінету.

Двері відчинилися, і з кабінету вийшла задоволена Наталка.