14

Невдовзі я зустрів Міру.

У сучасних, великих, торгово-розважальних центрах, можна не тільки закупитися необхідними речами, а й завжди когось зустріти. Чи то давніх друзів і знайомих, і відчути піднесення після такого приємного сюрпризу долі. Чи когось, хто відіграв у твоєму житті значну, але доволі негативну роль – як того разу, коли я зустрів режисера.

Я з пакунками відпочивав від кількагодинного блукання магазинами, пив каву в одному із бістро ТРЦ. Шопінг потужно увійшов у життя сучасних людей. Навіть я помічав його релаксуючу дію. Коли придбавши декілька обновок ніби відчував себе трішки оновленим. Буцім – то із новим шматтям, щось серйозно може змінитися у твоєму житті. Але наскільки скептично до цього не ставитися, щось у цьому є. Якась доля правди таки спостерігається.

Я пив каву і спостерігав, як навпроти бістро в одному із магазинів спортивного одягу дівчина обирала кросівки. Увесь її вигляд був зосереджений і щасливий. Ніби вона приміряла не взуття, а нове життя. І коли вона проходилася навпроти величезного дзеркала у ньому, то її вигляд випромінював її мрії. Ніби вона уже уявляла, як буде йти у них по бруківці Парижу, чи бігтиме по Карпатах. Вона притоптувала ними, ставала на п’ятки, випиналася на пальчики. Дивилася на них у дзеркалі. Дивилася як вони виглядають зверху, повертала то ліву то праву ногу. В решті решт залишившись задоволеною придбала їх. Коли вийшла із магазину і проходила поряд мого столику у бістро промовила про себе:

• Класні кроси!

І той момент щаслива посмішка осявала її обличчя.

Я допив свій напій і піднявся із – за столика. Я йшов однією із найбільших вулиць торгового центру до спуску до підземної парковки, де стояв мій автомобіль. Майже перед самим входом до неї мене хтось взяв за плече. Я повернувся і побачив Міру.

Вона дивилася на мене на відстані витягнутої руки. Її очі, із густо підведеними повіками, майже упритул дивилися на мене. Густі вії, а я знав, що вони лише ледь – ледь підфарбовані, часто кліпали. Її пухкі губи, я знав про це, лише ледь – ледь підфарбовані рожевою помадою, були привідкриті ніби для поцілунку, а насправді від здивування, яке викликала у неї наша випадкова зустріч. У неї була інша зачіска, надто коротка як на мене, але вона їй безумовно личила. Вона виглядала надзвичайно сучасною та привабливою. Була інша, ніж я її пам’ятаю. Ніби подорослішала чи стала спокійнішою. Але у її погляді я побачив бурю емоцій. Шквал їх витав у її здавалося спокійному погляді. І ще частий подих видавав її хвилювання. Вона міцно, двома руками, стискала ручку тачанки, де лежали покупки. І поступово я починав розуміти, що вона ніяковіє. Ніби, щось пригадала, і ось саме тепер їй стає незручно перед мною. Буцім – то вона завинила чи зробила мені, щось таке за що повинна соромитися тепер.

Я відчував, що окрім повного естетичного задоволення від її зовнішнього вигляду не відчуваю більше нічого. Жодної думки про те, що мені жаль, що вона не зі мною чи бажання повернути її не прокотилося у мені. Я у цю мить не відчував жодного емоційного збудження. Навіть, не відчував образу і зло до неї, за зраду і тим більше за те, що і зрадивши вона продовжувала мене обманювати та запевняти у коханні та вірності . Я повністю відчув, що простив її. І неймовірне відчуття того, що це було щиро, прокотилося мною і зробило світ кращим і мене кращим у ньому. Я відчув лише задоволення від того, що зустрів її такою гарною і свіжою. Бо ж у мене часом виникав сум від думок про те, що їй зле чи тяжко по життю без мене.

• Міра, ти класно виглядаєш,- промовив радісно і зробив крок до неї у намірі обійняти.

Вона лише мить вагалася і також зробила рух на зустріч до мене. Я міцно притис її до своїх грудей. Відчував тоненький аромат її парфумів. Це були ті ж самі парфуми. Її улюблені і мої також. Від їх аромату у моїй свідомості прокотилася хвиля млості та суму. Чомусь миттєво пригадалася та зимова ніч, сніжинки і її бронзове тіло на мені у світлі вуличного ліхтаря. Потім маленька доля туги стиснула моє серце і відчуття минучості життя випустило її із моїх обіймів.

• Ті ж самі парфуми? – запитав у неї.
• Так, твої улюблені…
• Мої…, як живеш? – посміхаючись питаю у неї.
• Живу…, майже щаслива…
• Чому майже? – знову питаю.
• Бо повністю щасливою уже була…, тепер маю із чим порівняти…,- вимовила вона і вперше за цю зустріч її сумні очі були в унісон із сумом її голосу.
• Де живеш? – запитав у неї.
• У Києві,- вимовила трохи сумніваючись, проте  я не надав цьому значення.
• Граєш у театрі?
• Так, і пробуюся у кіно…
• О, круто, дуже радий за тебе,- вимовив радісно.
• Справді радий? – питає у мене.
• Ну так, а чому ж ні?
• Не знаю, - сумно вимовляє,- розійшлися ж не дуже добре…
• Чому не дуже добре? Ти ж не тримаєш на мене зла? – питаю у неї, вона хитає головою,- і я на тебе не тримаю…, то чому ж нам не порадіти один за одного…
• Не знаю! Якось дивно тебе бачити і розуміти, що ти мені…, ну ніби…, чужа людина, чи як сказати…,- промовляє Міра.
• Тобі дивно? – чомусь перепитую,- я не чужий тобі…, будь – коли можеш до мене дзвонити чи писати…, я із радістю, чим зможу…
• Я була впевнена, що ти шукатимеш мене,- із стальними нотками у голосі вимовила вона,- рахувала дні, потім тижні, місяці, а коли минув рік, то зрозуміла, що ти навряд чи мене кохав, раз так легко відмовився від мене…, не зміг простити…, боліло чомусь і знаєш, я не відчувала провину від того, що зрадила тобі тоді! Чому не знаєш? – запитала у мене.

Я криво посміхнувся, відчув це. Ставало якось жарко і задушливо у гамірному приміщені центру. Навкруги снували люди. Час від часу штурхали то мене то Міру. Якось надтужно лунала музика і рекламні оголошення. Я починав відчувати, що пітнію і томлюся від цього. Відчуваю напруження і втому. Проте не можу піти і мушу тут бути із нею. Міра дуже допитливо дивиться на мене. Ніби я є тим джерелом правди і розуміння її життя. В її очах була довіра і благання допомогти їй.  А можливо я лише хотів відчувати її потребу у мені. Можливо то мій егоїзм пробуджував у мені риси незамінності для неї. Я не розумів, і чим більше був поряд неї, тим більше заплутувався.

• Ні! Мабуть, так просто було потрібно. І якщо ми можемо так відверто говорити тепер, а пройшло чимало часу, то значить ми не втратили себе у тих стосунках,- відповів я,- і ти прости мене, за тих три місяці…, ну останніх, що я так…, з тобою…
• Ні не проси, не кажи…, я все ж вірила тоді, що можливо все налагодиться, відчувала твій кожен звук, твій запах, твої слова і міміку і все чекала, що ти просто скажеш, що ми можемо ще бути разом…., весь той біль, міг би зникнути від одного твого щирого і відвертого погляду, такого як тоді, у зимовий вечір «сніжинкопаду»…