9

Які б перипетії у моєму житті не траплялися робота завжди відбирала своє. Як би важко не було, чи які б думки не турбували і не ятрили душу - плани, продажі, перемовини і поставки вимагали підвищеної концентрації, і повністю позбавляли мене часу і сил на особисте.

Коли півробочого дня моя голова тріщала від розмов і думок , то  врешті решт рано чи пізно мало відвідати і заспокоєння. Ніби всього того жахіття, яке сталося суботньої ночі, не було зовсім. Воно не турбувало мене і здавалося, що якщо і сталося, то точно не зі мною, а з кимось іншим. Я ж був заклопотаний роботою, як завжди у моменти натхненого планування, чи організації відправки великої партії продукції. Думати про творчість було б дурнею. Абсолютно, навіть і на долю секунди, я не міг подумати, що можу щось там писати, творити. Ось вона, чиста аналітика, продажі, відсотки, економія, прибутки, а як наслідок оклад і бонуси. Що ще потрібно людині для щастя. У чому ще може бути зміст життя, щасливого життя, як не в грошах і в матеріальній вигоді.

Коли робочий день закінчився , а моя секретарка повідомила мені, що збирається додому, я чомусь знову відчув тривогу, розпач, тугу та літературну кризу.

Ця туга була не конкретно за кимось. Вона була загальною. Такою тяжкою і ниючою, що мені хотілося плакати і я ні чим не міг собі зарадити. Мене ніби із середини розривало. Синтез бажання любити і творити. Творити у коханні. Кохати  творячи. Я відчував, що це схоже на божевілля. І разом із тим я був, як ніколи зібраним.

По дорозі додому я пригадав, що зовсім немає продуктів. Я заїхав у супермаркет. Вирішив раз вже я тут, то потрібно добряче скупитися. Я взяв велику тачанку і пхав її поперед себе рядами магазину. Гречка, рис, італійські макарони, консерви, кукурудза, курка, м'ясо, борошно усе це швидко наповнило мою тачанку. Я повільно під’їжджав до каси. За десять хвилин я із повною тачанкою їдла прямував до виходу із магазину. Проходячи поряд однієї із кас, я помітив режисера із театру, де грала Міра і у який приїздила Дар’я. Я подумав, що це чудова нагода спробувати знайти хоч деякі відомості про Дар’ю. Я став неподалік  тої каси чекаючи на нього. Коли він виїхав звідти із тачанкою повною продуктів та маленьким хлопчиком на спеціальному місці у ній і побачив мене то відразу повернув в іншу сторону. Я здивувався, бо ж колись ми із ним були знайомі і навіть один раз доволі довго і мило спілкувалися. Він видавався мені людиною привітною, і не такою, що буде ігнорувати давні знайомства.

Я не пам’ятав, як його звати. І від того, не знав як окрикнути його, щоб він зупинився. До того ж було доволі незручно гукати у переповненому магазині привертаючи зайву увагу. Я трішки прибавив ходу, щоб його наздогнати. Мені здалося, що він побачив цей мій намір і також почав іти швидше. Я не розумів чому і вирішив таки його окликнути.

• Ей, пане режисер,- гукнув я.

Нічого кращого у ту мить я не придумав,а тим більше не пригадав його імені.  Він ніби і не почув. Я не міг втратити цей шанс і знову пришвидшив ходу.

• Пане режисер, стривайте, я маю до вас питання,- гукнув я голосно.

Люди обернулися на мій оклик. Дехто посміхався дивлячись за перегонами тачанок переповнених продуктами і у багатолюдному супермаркеті. Нарешті перед самим виходом із приміщення я таки наздогнав його і перегородив йому дорогу.

• Доброго дня,- привітався я до нього,- ви мене не впізнали?

Він мав переляканий вигляд. Очі були налякані,зіниці бігали, він не міг дивитися на мене прямо і чомусь весь час гладив по голові хлопчика, який як мені видавалося зараз почне плакати.

• Чому ви тікали від мене, я лише запитати хотів…,- промовив я здивовано,- ви впізнали мене, я колишній чоловік Міри, вона грала у вас в театрі,- продовжив я, не розуміючи, чому він не впізнає мене.
• Слухайте, я ні в чому не винен, розумієте, вона сама прийшла, я лише пару разів зробив їй комплімент і того все, а вона прийшла і накинулася на мене…,  говорила, що ви їй зраджуєте і поїхали кудись із коханкою…,я не міг її зупинити, я стверджую, у нас це було лише раз, тільки один раз…, не псуйте мені життя…, у мене діти…, я ні в чому не винен…,- знервовано він тараторив і починав плакати на останній фразі.

Я аж тепер пригадав ту ніч, коли повернувшись із новорічної корпоративної вечірки, Міра призналася, що зрадила мені. Я згадав, що тоді вона призналася навіть із ким це зробила. Саме із ним, цим плаксивим режисером. У моїй пам’яті відгомінювали його слова: «коли ви поїхали кудись із коханкою». Я пригадав, що Міра сказала мені у ту ніч, ніби то це сталося саме у той зимовий вечір.

• Ааа ясно, а Міра говорила, що зрадила мене із вами, перед новим роком, у мене ще корпоративна вечірка була, а у вас п’єса, а потім ви ходили трупою до ресторану,- сказав я йому впевнено і нахабно дивлячись у його очі.

І у цю мить я побачив як він поплив. Як починав повільно зникати із всесвіту, при тому все ще лишався на цьому ж місці і погладжуючи по голові свого сина.

• Я все вам розкажу, але не тут. Я відвезу малого додому і повернуся, зачекайте у кафе на другому поверсі,- промовив він дрижачим голосом.
• Добре,- промовив я, швидко виїхав із приміщення, щоб викласти покупки в авто.

Потім я піднявся на другий поверх торгового центру. Зайняв столик і чекав режисера. Мені було боляче і водночас смішно. Смішно від того, що я навіть забув ту образу, яку вчинила мені Міра. Я її остаточно простив і не тримав на неї зла за це і взагалі. Смішно від того, як кумедно вдалося виявити це і за пару хвилин, я зможу почути повну історію того, як Міра мені зрадила і як я став рогоносцем. Хоча, мені видавалося, що той режисер усе буде спихати на Міру, намагатиметься виставити її хвойдою, аби не мати зі мною проблем. Було відразу помітно, що він боягуз і буде ладен на все аби позбавитися мене і можливих неприємних наслідків для себе від нашої розмови.