8

• Алло, старий, ну ти де, я цілий ранок і пів учорашньої ночі до тебе  додзвонитися не можу,- кричав Діма у трубку,- де тебе чорти носять?
• Можна трохи тихіше, Діма, і так тріщить голова, немає сил терпіти,-  прохрипів я.
• Ти зараз де? Додому їдеш? – допитувався він.
• Так, підтягуйся, якщо хочеш.

Я відкинувся на спинку крісла у таксі. Автомобіль повільно повз дорогою. Мені страшенно хотілося спати. У голові дебоширили думки. Вони влаштували штовханину, яка мала нагоду перетворитися на п’яну бійку. А я остаточно втратив можливість проаналізувати вчорашнє.

Було дивне відчуття від тої історії із пігулкою. Думав розшукати ту танцівницю Ліну і з’ясувати в неї усі подробиці . Мабуть вони ще у готелі. Хоча, що я їй скажу і яким чином, це полегшить мені життя чи сьогоднішній ранок. Нічого не накоїв той добре, засвоїв гарний урок про те, як довіряти людям.

Перед очима виникала Дар’я. Все ж, я не мав більш вродливої жінки за життя, більш сексуальної і майстерної у ліжку. Не пізнавав до зустрічі із нею такої потужної енергетики. Вона така тендітна, ніжний погляд, витончені рухи, а така потужна енергетика, мов би неземна, інопланетна. Згадував нашу ніч. Те, що вона знала, що я люблю, як люблю і те, що вона напевне знала, що їй потрібно. Як вона керувала мною. Вона віддавалася відверто і разом із тим з такою гордістю, ніби це був не секс, а священне дійство. Чомусь саме тепер я подумав, напевне так займалися коханням язичники, для обряду в честь якогось божества плодючості. Хоча можливо то було просто акторська гра, а не відвертість людини. Вони ж такі актрисоньки . Міра моя, також любила зіграти роль. Поки не догралася.

Хоча чому я вважаю, що їй тепер зле? Чи гірше ніж зі мною. А я що, хіба ідеал? Ні! Так і чому, і хто дозволяє таким думкам зароджуватися у моїй ще не зовсім тверезій голові.

Чи не єдиним позитивому тій ситуації було те, що з мене пер матеріал. Перед очима з’явилася чітка концепція про що писати, як писати, як розвивати усе, куди вести сюжет і, чим має закінчитися мій твір. Я розумів, що необхідно його переводити у площину сповіді. Писати про себе, про своє життя, про людей, які мене оточують. Оце і є справжня література. Справжні емоції, які переживає кожна людина. І лише користуючись правдою, я зможу написати те, чого хочу і так, як хочу.

На самісінькому початку я не розумів навіщо це все. Я не думав, що творчість, той роман чи повість зможе принести мені якусь популярність, нові знайомства, славу чи гроші. Я не розумів і не знав, що для більшості це і є кайфом літературної діяльності. Але не для мене. Я просто хотів пояснити світові чому я такий і пояснюючи хоч щось, нарешті зрозуміти себе. Відчути самого себе і спробувати обрати напрямок власного життя, спрямувати його у те русло куди воно боїться, але має бажання потрапити.

Після розставання з Мірою, я завжди себе відчував не тим, ким був насправді. Штучним. Іграшковим. Пластмасові емоції, пластилінове життя,  гербарій у  кришталевій вазі. Не так я хотів жити. Точно не так! А як?

Холостяцький, орендований дім. Все розкидане і неохайне. Ніби тут живе хтось інший, а не я. Я не міг жити у такому домі. Не міг у ньому творити і не міг сподіватися на щось більше ніж маю тепер.

Хтось дзвонив. Мабуть Діма. Я відчинив двері квартири. Діма збентежено поглянув на мене.

• Ти в порядку?! Супер,- промовив він,- я реально ледь не посивів поки тебе шукав…
• Та чого, все ж ок!
• То добре, що добре! Бачив би ти себе вчора!
• А, що вчора? - запитав я, вдаючи ніби нічого не розумію.
• Та кидай, старий, ти ж щось прийняв із забороненого, що ні? – допитувався товариш. Ти як навіжений танцював майже три години, усі розступилися від тебе. Рухи були, ну неадекватні. Я ледь вмовив охоронців, щоб вони тебе не винесли із залу. А потім як кинувся стрімголов із клубу, я не зміг тебе наздогнати…,- завершив Діма і заклопотано дивився на мене.
• М- да,- лише зміг вимовити я.
• Та ти не хвилюйся, там більшість були «готові» від алкоголю,  так що сьогодні заледве хто щось пригадає,- заспокоював мене Діма.

Я не хвилювався через такі дрібниці. Хто і що про мене подумає. Я хвилювався про інше, про те,  що і досі не знаю насправді, що я там витворяв і майже нічого не пам’ятаю, лише якусь свою вигадану реальність. Я не наважився розповісти Дімі про зеленого коня із очима Дар’ї та вогняну гриву. Це лишиться в мені, на згадку про заборону незрозумілого.

Поступово мене накривав розпач. Діма певно побачив це по виразу мого обличчя і запропонував випити. Я навідріз відмовився. У цю мить я відчував, що алкоголь втратив позитивну роль у моєму житті. Відповідно Дімині пропозиції також. Прийшло відчуття, що все почалося із коньяку і Діми, вірніше його запрошення до клубу. Хотілося звалити усе це на когось, звинуватити і перекинути вантаж відповідальності зі своєї голови. Але винен був лише я один. Тільки я! Я знав, що Діма не бажає мені зла, а у клуб запрошував свого приятеля, а не наркомана початківця.

• Ну добре, Дім, мені б поспати,- сказав я товаришу.
• Добре, я піду, здзвонимося,- відповів він.

Коли зачинилися двері, я відразу відкрив ноутбук. Включив підбірку джазу із відеоресурсу і поринув у мереживо ритмів і плетиво співзвуччя здавалося несумісних інструментів, які за допомогою руху палички деригента створює такий ритм, такий звук і таку мелодію, що серце відразу наповнюються чистотою і змістом. Я послухав декілька композицій. Музика реально заспокоїла. Реально стало спокійніше. Чи то можливо пройшов потрібний проміжок часу для того, щоб із організму вийшли токсини від пігулки.

Я почав писати. Слова линули з мене, як я і відчував. Мені було легко. Відчував наповнення і кожний новий абзац надавав мені крила писати другий. Так я творив сторінку за сторінкою своєї справжньої сповіді. Реальні події із мого життя і життя людей, які є в ньому. Правдиві думки, лише тонко проаналізовані мною. Я надавав конкретного і чіткого змісту кожній події, кожній людині і кожній миті, яка лишила вплив у моєму житті.