4

Я сидів із келихом коньяку у руках і дивився у вікно. Вечір поступово накривав місто. Ставало сіро та печально і лише віддалені звуки міста, що долітали до мене, ще показували, що воно не спить, а звична вулична метушня триває.

На моєму програвачі сумно лунала повільна музика. Віднедавна, а саме у момент коли я пішов від неї, я полюбив ці ритми блюзу. Вони повільно, наче ніжним пледом огортали мене. Хотілося тепла у таку мить і легкого, смачного алкоголю. У такі миті мені хотілося накритися пледом, закутати своє тіло, зігріти його алкоголем і не думати. Не думати зовсім, а сидіти із закритими очима і відчувати, як у тіло і свідомість, через вени і серце заходить той споконвічний сум закоханих. Відчувати розлуку, тішитися тим, що хтось може звичайними ритмами і хриплуватим голосом передавати той шквал емоцій і той величезний натиск гармонійної насолоди.

У такі миті я завжди хотів творити музику. Нажаль, свого часу, коли батьки натхненно наполягали на тому, щоб я пішов до музичної школи я вперто тікав на футбол. А тепер міг лише відчувати, серцем відчувати, той музичний тиск на мене і мою свідомість.

Про що саме співав вокаліст із хриплим голосом я не розумів. Моє знання англійської  бажало кращого.  Але я відчував кожне слово. І навіть під ритм музики, під болісний крик саксофону підставляв свої слова та емоції. Це виглядало як речитатив. Музика лунає, а я повільно перебираю словами. Наповнюючи чужі ритми своїм настроєм. У такі моменти я відчував трішки суму, краплю радості і чітке розуміння того, що життя іде, що воно минає, але минає не дарма, а даруючи щедрі щемливі миті задоволення.

Раптом я зрозумів, що мені є про що сказати. Прийшла ідея. Вона десь звіддалік і дуже потужно находила на мене. Ніби накочувалася десь із гори, зверху. Ідея ставала все більше зрозумілою і чіткою. Я ніби починав розуміти природу речей і все своє життя. Ніби я зрозумів чому воно таке і що саме у ньому відбувається. У ритмі музики загострилися потужні нотки басів і я раптово зрозумів, що мені так багато потрібно сказати. Що я повинен поділитися із світом своїм життям, дати світу своє розуміння природи речей, дати свій сум, пояснити його.

• Я маю так багато розповісти,- линула неочікувана думка,- я повинен поділитися цим…

Я різко піднявся з крісла, взяв свій ноутбук і швидко почав друкувати. Мої пальці набирали текст на відкритому, чистому листі монітора ноутбука. Мені видавалося, від думок, які таким чітким і потужним потоком лягають словами, що я лечу. Ніби справді набираю висоту і уже я в сірих осінніх небесах мов птах крилами, розганяю повітря словами. Складаючи їх у істинні речі. У тут мить  я свідомо і відверто вірив у те, що я роблю щось значне. Я відчував приплив сил і мій емоційний стан набирав піку розуміння себе. Здавалося, що я збоку дивлюся на своє життя. Ніби сторонній спостерігач, можу оцінити події і вчинки. Зрозуміти розпуку і радість, сум і сміх, які були у ньому. Бачив, усю біль, яка пройшлася мною. Але я не писав зболені і сумні слова, я писав правду. Писав, відчуваючи те, що основою моєї книги має бути довершена правда і кожне слово має бути підтверджене подією із мого життя. Я летів у висотах натхнення і відчуттях гармонії із собою і джазом із мого програвача.

Приблизно о другій годині ночі я зупинився. Я відчував втому і біль у шиї та плечах. Разом з тим відчував невідоме досі мені почуття, дивний синтез того, що я відкрився світу і подарував йому щось прекрасне, те чого йому бракувало. Я відчував себе творцем. Творцем нової реальності.

Я зайшов до спальні і ліг стати. Заснув без думок та будь-яких сумнівів у тому, щодо свого життя і подій, які у ньому розгортаються.

Пробудження було під будильник. Це буває дуже рідко, коли я просинаюся під спів електронних пташок із мого смартфону. Вони різко увірвалися у мою свідомість. Я здивовано підвівся і лише думка про те, що я лишив на вордівських листах у моєму ноутбуці турбували мене. Я сів читати. Перша сторінка це був підсвідомий потік думок. Ніби я хотів виплеснутиувесь той масив інформації на людство. Ніби виміщав те, що так довго і так тяжко сиділо у мені. Що не мало виходу і лише у миті гармонійної насолоди від музики, непевним поштовхом тиснуло на мене,  а тепер потужним напором йшло у світ.

Коли я закінчив читати у мене була лише одна думка. Звідки я почерпнув ці ідеї. І чому саме так вони лягали на папір і як я дійшов саме таких висновків. Ці думки, були схожі на мої, але більш витончені, більш зболені та складалося враження, що я надто багато пережив у житті. Що той весь біль світу, був сконцентрований в одній людині із всесвіту, у мені. Чому я так написав, я не знаю. У тих словах відчувалася туга за коханням. Відчувалося, що я пишу про людину, яка зовсім позбавлена можливості кохати. Ніби для цього їй потрібно додаткові умови, чи навіть більше того  дозвіл. Але від кого? Я не міг вловити той тоненький натяк, про який я так чітко виписав на тих десяти, несміливих, але таких рідних мені, аркушах.

Я радісно відкинувся на спинку стільчика. Більшого задоволення ніж у цю мить я не відчував ніколи. Це було щось абсолютно нове. Щось таке, що я ще ніколи не відчував і не мав можливості відчути. Таке, ніби вкрадене вміння. Я ніколи до цього так не радів.

• То я письменник,- приголомшив себе раптовою, радісною думкою,- я повинен написати книгу, мені є чим поділитися і я повинен цим поділитися…

Бажання творити розривало мене з середини. Я поклав руки на клавіатуру і застиг у чеканні слів, які як гірський потік поллються із моєї свідомості. Але слів не було. Я всоте перечитав останнє речення із написаного вчора:

«Мій мозок не міг вловити ту мить, коли я відчув, що щастя не залежить від людини, яка поряд зі мною».

Я нервово тарабанив пальцями по столу. Думок не було, слів також.

Раптово почув дзвінок мого смартфону.

• Алло,- промовив у слухавку,- слухаю.
• Матвію,- промовила Марія,- ми плануємо зустрічі на наступний тиждень, перегляньте і погодьте чи внесіть корективи у них…
• Добре, зроблю,- промовив я розчаровано.