Розділ 1

Гучна музика розриває мої барабанні перетинки, але зовсім мені не заважає. Додаю швидкості своїй крихітці і йду на обгін чергової черепахи. Як взагалі можна так повільно плестися по дорозі? Он у мене на спідометрі сто двадцять. і це в межах міста. 

Ну не люблю я і не вмію їздити повільно. Краще вже пішки ходити в такому разі. От швидкість — це моя любов. Коли відчуття переповнюють і складається враження, що крила за спиною виростають. 

Тільки от мене важко назвати ангелом. За спиною дуже багато поганих справ. Але ж всі ми не без гріха. Наш світ так створений, що виживають сильніші. Я належу до таких людей. 

Моє життя ніколи не було солодким. Саме тому я така. Погана дівчинка з ангельським обличчям.

На пасажирському сидінні починає дзвонити телефон, і, коли бачу фото друга, розумію, що зараз знову доведеться вислухати чергову нотацію про мою погану поведінку. 

— Слухаю! — вимикаю музику і відповідаю. Зупиняю автівку на узбіччі. Не люблю керувати й одночасно розмовляти телефоном. 

— Ну і де тебе носить? — сердито питає Діма. — Я чекаю вже сорок хвилин.

— Де чекаєш? — щось не можу пригадати, що ми домовлялися про зустріч. 

— Ти знущаєшся? — Діма кричить так голосно, що мені доводиться забрати телефон від вуха. — У нас сьогодні важливе завдання! Я ж тобі говорив!

Намагаюсь пригадати, чи говорили ми про завдання, і… не пригадую. Проблем з пам'яттю у мене немає, тому відчуваю, що щось тут не так. 

— Так, поясни нормально! Ти знову взявся за якусь фігню, не порадившись зі мною? — відчуваю, як наростає роздратування. Інколи мій друг такий ідіот. 

— Це не фігня! У місті новий авторитет. Обіцяє хороші гроші, — заявляє Діма. — Так ти приїдеш, чи ні? 

— Ти погодився? — питаю сердито. — Дімо, ти ж знаєш, що я не працюю з неперевіреними людьми! 

— Еліно, я можу тебе запевнити, що він серйозний тип, — продовжує друг. — Та що я розказую! Їдь у клуб і сама побачиш!

— Скоро буду! — ціджу і завершую виклик. Знову вмикаю музику і кладу голову на кермо. 

Інколи Діма забуває вмикати мозок, і ми потрапляємо у лайно. Чує мій зад, що цього разу буде так само. Та хай там як, треба їхати. Цікаво все-таки, що ж це за новий авторитет у місті й чого він хоче від нас. 

Знову скеровую автомобіль на дорогу, і мій Porsche швидко розганяється до сотні. На цей вечір у мене були інші плани, але доведеться все переграти. Через клятого Діму, який любить вирішувати все за мене! 

Рівно десять хвилин — і я на порозі клубу. Охорона пропускає мене без зайвих запитань, і я одразу ж прямую на пошуки Дмитра. Всередині стільки людей, що яблуку ніде впасти. Молодь випиває і танцює. Добре їм. Народитися з золотою ложкою у руці не кожному дано. Мені так точно. 

Уявлення не маю, хто мої батьки. Після народження мене залишили у лікарні й тим самим змусили кожного дня боротися за своє місце під сонцем. 

Діму бачу біля барної стійки. Друг налягає на алкоголь і намагається закадрити якусь страшну білявку. Стаю так, щоб закрити її собою, і вириваю склянку з рук Дмитра. 

— Досить пити! Де твій авторитет? — питаю сердито.

— Еліночко! — друг радісно усміхається і вішається мені на шию. — Пішли! Ти сама маєш з ним познайомитися. 

Радості Дмитра взагалі не поділяю. Я звикла працювати з перевіреними людьми, а якщо з'являється хтось новий, спочатку збираю інфу на нього, щоб бути впевненою, що це не підстава якась. 

Поки йдемо коридором до віп-кімнат, розглядаю своє відображення у дзеркалах, якими завішані стіни. Світле волосся до плечей, блакитні очі та лялькове обличчя. Ну просто ангел! Практично ніхто не може здогадатись, що насправді це не так. 

— Нам сюди, — Діма відчиняє двері та легенько підштовхує мене вперед. Переступаю поріг і завмираю, тому що картина, яку бачу, вже мені не подобається. 

Інтуїція ніколи мене не підводить, а цього разу вона просто кричить, що не варто нам зв'язуватись з цим чоловіком. 

— Артуре, я привів свою напарницю! — заявляє Діма, виходячи вперед. 

Я ж не можу відвести погляду від цього чоловіка, який сидить у компанії двох повій і ліниво п'є щось алкогольне зі склянки. Мені не подобається його колючий погляд та усмішка на тонких губах. В принципі, цього чоловіка можна назвати гарним. Широкоплечий, міцний статурою, але очі… у них холод і смерть. Тут мене не обманути. Покидьків я бачу одразу. 

— Напарницю? — дивується чоловік, і мені дуже не подобаються його розглядання. Наче я річ у магазині. — Тобі скільки років, дівчинко? 

Стримати фиркання не вдається. Ну так, на перший погляд, мені не більше двадцяти. До моделі під два метри я явно не дотягую, та й лялькове обличчя робить свою справу. 

— Скільки є — всі мої, — кажу твердо. — Я хочу знати суть нашої роботи. Можете мені пояснити?

— Для початку нам варто познайомитися ближче, — чоловік підводиться на ноги та залишає своїх подружок на дивані. Повільно, наче тигр, наближається до мене і розглядає зверху донизу. Ну так, я йому в пупок дихаю, але страху це не викликає. — Мене звати Артур Нікольський.