Глава 9

Третій напад за останню добу. Я вже не мала сил на боротьбу — хотіла просто лягти й закрити очі.

Коли перед очима припинили кружляти різнобарвні кола, я сфокусувала погляд на ворожому обличчі, яке раніше бачила на фотографіях. Одне око Борислава — а це був безперечно він — закривала чорна пов’язка, а друге — дивилося на мене з такою люттю, що, здавалося, зараз спопелить самим поглядом. На відміну від Аврелії та Серафими, чоловік, судячи з усього, не збирався вступати в діалог. З його вуст зірвалося глухе ричання, а рука — залізною хваткою стиснула моє горло. Кожний ковток повітря давався величезними зусиллями.

Я спробувала вибити руку, що душила мене, але… вона виявилась металевою! Чи у нього стояв якийсь надміцний протез, чи під звичайною рукавицею була схована латна... Я замахнулась ногою, але Борислав перехопив її вільною рукою та повалив мене на землю.

Чи то від нестачі кисню, чи від удару потилицею, але обличчя чоловіка почало видозмінюватися. Воно витягнулось й дуже швидко покрилося шерстю. Мені здалося, що я збожеволіла. Він перетворився на собаку? Але ж ні, тіло залишилося людським!

Почулося шипіння, і за мить в собачу голову всіма лапами вчепилась кішечка, яку я так шукала. Вона замахнулась лапою та спробувала встромити кігті в єдине око нападника, але той виявився спритнішим. Він примружився та різким рухом вхопив кішку, що кричала та пручалась, за загривок.

Я пам’ятала, наскільки сильним був його перший удар. І якщо людині було боляче, то що буде з маленькою… Страх підганяв сильніше за біль. На якісь секунди він послабив хватку, але цього вистачило. Я не змогла повністю вирватися, але дотягнулась до його обличчя, вхопилась однією рукою та з силою надавила пальцем на око.

Наді мною прокотилося болісне ревіння, але я не відсахнулась. За мить голову пронизав гострий біль. У вухах дзвеніло, а перед очима знову все попливло. Промайнула думка, що озвірілий чоловік тепер точно не залишить мене живою. Але коли я почала приходити до тями, то виявила, що горло вже ніхто не стискає, а Борислав у звичайній людській подобі лежить поруч.

Все боліло, але я знайшла сили, щоб відповзти в сторону. Не варто було чекати, поки він отямиться.

— Не бійся. Я вже викликав поліцію. Як ти? — Олег занепокоєно зазирав до мого обличчя. На ньому не було окулярів та маски.

Я нервово озиралась та спробувала спертися на лікті. Олег допоміг мені сісти.

— Де? Де вона? — долоні тремтіли, а зсередини вирвався запізнілий кашель.

Він кивнув за спину. Шерсть нашорошеної кішечки стояла дибки. Вона не зводила погляду жовтих очей з непритомного Борислава й тихо гарчала.

Я знесилено видихнула та лягла на землю.

За кілька хвилин дійсно примчалися поліціянти, серед яких був і Сергій. Борислава забрали до відділення. Як виявилося, Олег вдарив його цеглою по голові, чим й врятував залишки мого здоров’я, яке суттєво похитнули останні події. Мене оглянув медик. На щастя чи на диво, але він не виявив травм, що могли б загрожувати життю.

— Ви казали про докази, — разом з кішкою я сиділа поруч з Олегом на лавочці у коридорі відділення поліції після надання показань. Втомлена смугаста захисниця ледь чутно муркотіла у мене на руках.

— Я жартував. Це вже не має значення.

— Для мене має, — слова чоловіка не йшли з голови. Не вірилось, що побачене могло виявитися плодом уяви. — Що воно таке?

— Що саме?

Я боязко озирнулась та ледь чутно прошепотіла:

— Він не людина.

Хвилину Олег мовчав, наче зважував, чи варто продовжувати розмову.

— Він песиголовець.

— А Аврелія та Серафима? Вони теж, — я не наважувалась повторити незнайоме слово, але багатозначно глянула на співрозмовника, щоб він зрозумів речення й без закінчення.

— Не песиголовці, — Олег заперечно хитнув головою. — Але теж не люди.

Раптова здогадка осяяла розум, але вже за мить здалася простою та очевидною.

— То в тебе закохуються тільки, — і як їх називати? Істоти, створіння, нелюди?

Я й не помітила, як перейшла на «ти».

— Так. Незвичайні люди.

Всередині все похололо.

— То виходить, що Оленка теж? — я звернула до Олега відчужений погляд. — Вона злочинниця?

— Не обов’язково, — він ледь помітно усміхнувся. — Не походження, а саме поведінка Аврелії, Серафими та Борислава, змусила запідозрити їх у скоєнні злочинів. Через закоханість вони кружляли навколо й мимоволі дозволили побачити те, чого не планували, — Олег на пів хвилини замовчав. — Та це не означає, що кожен упир чи вовкулака вбивав. Деякі з них знаходять доцільні способи виживати в сучасному світі без руйнування чужої долі. Але якщо розглядати злочинців… Ті, хто мають надприродну силу, частіше лишаються непокараними, бо їх причетність до злочинів важче довести. А відсутність покарання та відчуття вседозволеності робить їх занадто небезпечними. І це погано.

Звичний та знайомий світ перевертався догори дриґом.

— Виходить, що в місті багато таких істот? Якщо ти постійно ходиш в окулярах та масці.