Глава 4

— А ви чимось хворієте? Чи знаходитеся в розшуку?

Я усвідомлювала, наскільки нетактовно прозвучали мої слова. За інших умов я б ніколи не порушила питання чужого здоров’я. Але цей замотаний по самі вуха чоловік провокував мене кожною реплікою.

Він стягнув шарф, зняв протисонцеві окуляри та чорну тканинну маску з обличчя й продемонстрував викривлену усмішку.

— Остерігаюсь випадкових закоханостей.

Брови мимоволі поповзли вгору. Мені б таку самооцінку. Невисокий, із непривабливим рубцем на підборідді, а вважає себе казковим принцом, про якого всі мріють.

— Руслане Андрійовичу, — до кабінету заскочила сполохана Оленка в картатому пальті, — пробачте, будь ласка, — вона замовкла на півслові й завмерла. Майже хвилину дівчина з відкритим ротом вивчала зовнішність вмить спохмурнілого чоловіка.

— Оленко, Руслан Андрійович п’є каву на кухні, — секретарка керівника настільки чутлива та вразлива, що я не могла її напряму попрохати залишити межі кабінету. — Я можу чимось допомогти?

— Я, — вона навіть не скосила на мене погляду. — Я… Хочете кави? — Оленка дивилась винятково на клієнта.

Та ні. Та не може такого бути.

— Ні, дякую, — сухо відказав чоловік й одразу відвернувся.

— А чай? Печиво? — дівчина шукала будь-яку причину, щоб знову сюди повернутися. — Можливо, папір чи якісь документи? — нарешті вона звернула до мене сповнений розпачу погляд.

— Нічого не потрібно. Дякую, — цього разу я не дала клієнту можливості погодитися. — Нам треба наодинці обговорити справу.

Оленка нервово закусила губу і повільно дійшла до порога. Вона ще раз з надією глянула на чоловіка, який вже сидів до неї спиною, та розчаровано причинила двері.

— То з якою метою ви звернулися до агенції? — я ще секунд двадцять з нерозумінням косилась на двері, але придушила бажання поцікавитись, чи не знає цей чоловік, що тільки-но відбулось.

Олег відчужено відклав окуляри на край столу:

— Мене переслідують, — він повторив те, що казав вночі, та задумливо перевів погляд зі столу на люстерко, а потім — й далі на інші предмети. — Дівчина, яку ви могли бачити вночі, одна з них.

— Ви хочете, щоб я вас охороняла від шанувальниць? — мене дратувала його повільність та неспішна манера говорити.

— Ні, — Олег заперечно хитнув головою. — Мені відомо, що дехто з моїх переслідувачів вчинив злочин. Вбивство.

Я недовірливо насупилась. Примітивна справа ловеласа набирала дивних обертів.

— Вам погрожують? — я опустилась на стіл навпроти чоловіка й зазирнула в його очі. Мимоволі промайнула думка, що навіть вони мали непривабливий болотяний колір.

— Ні. Не думаю, що моєму життю щось загрожує, — він швидко розірвав зоровий контакт. — Але мене непокоїть, що ці люди досі на волі. Якщо людина один раз вбила, значить, може зробити це вдруге. Особливо, якщо лишилась без покарання.

— Тобто, ви ходили до поліції та повідомляли про вбивство, а вашу заяву просто не прийняли? — я намагалась зіставити нічні слова та те, що почула зараз. В голові не вкладалось, як таке можливо.

— Річ у тім, що я не знаю, кого вбито та не можу вказати місце злочину.

— Але знаєте, хто вбив?

Можливо, він не знає особистостей жертв? Чи бачив лише, як заплямовані кров’ю злочинці ховали тіло? Навряд чи він заради розваги вирішив витратити кошти на послуги агенції та поділитися власними фантазіями.

— Так. Але не маю жодних суттєвих доказів, окрім власних слів. Тому й прийшов до вас. Я хочу, щоб ви допомогли мені знайти докази та довести провину вбивць.