Розділ 1

Кайра готувала обід на кухні, але думками була далеко. Останні кілька місяців видалися важкими. В окрузі вбили вже п'ятьох відьом, одна з яких належала до її ковену. Пошуки вбивці не дали жодних результатів, і напруга лише зростала.

Вона помішувала суп, коли почула звук автомобіля.

Ще до того, як машина зупинилася біля будинку, Кайра відчула чужу енергію. Друени.

Темні маги, які не мали власної сили й могли забирати її в інших.

Вона спокійно відклала черпак і підійшла до дверей. Відчинивши їх, одразу зустрілася поглядом із чоловіком, що стояв біля хвіртки.

Він уважно розглядав її, ніби намагався прочитати кожну думку.

Кайра відчула його силу. Потужну. Значно більшу, ніж у друена, який стояв поруч.

Перший був одягнений у темний дорогий костюм, що виглядав дивно посеред сільської місцевості. На вигляд йому було близько сорока років. Темне волосся, сірі очі й абсолютно спокійний вираз обличчя.

Кайра ледь помітно напружилася.

— Чого тобі? — холодно запитала вона.

— Я можу увійти?

Його голос був несподівано приємним і спокійним.

Якби він не був друеном, Кайра, можливо, навіть назвала б його привабливим.

— Ні. Говори тут.

— Як скажеш.

На його губах промайнула легка усмішка. Другий друен помітно нервував.

— Мене звати Деклан.

— І це ім'я має мені про щось говорити?

— Поки що ні.

Кайра скептично примружилася.

— Я, як і ти, шукаю того, хто вбиває відьом.

— І чим же я можу тобі допомогти?

— Хотів би поговорити з твоїм племінником. Він удома?

— Ти чудово знаєш, що ні.

Деклан кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Дивно... Чистокровна відьма виховує друена.

— А мені дивно, що друени наважилися приїхати на землі ковену.

Поруч почувся роздратований голос.

— Замовкни, відьмо, і скажи, де твій племінник.

Кайра повільно перевела погляд на молодого друена.

Вона відчинила хвіртку й зробила кілька кроків уперед.

— А якщо не скажу?

Той уже хотів відповісти, але Деклан підняв руку, змушуючи його замовкнути.

— Вибач мого супутника, — спокійно сказав він. — Йолен ще занадто молодий, щоб навчитися стриманості.

Потім перевів погляд на товариша.

— Не варто грубити цій жінці. Вона набагато сильніша за тебе.

Йолен невдоволено стиснув щелепи, але промовчав.

— Ви на землі ковену, — холодно сказала Кайра. — Раджу забиратися.

— Ми прийшли з миром, — відповів Деклан. — Лише хочемо поговорити з твоїм племінником. За чашкою чаю... або кави.

— Цього не буде.

Вона схрестила руки на грудях.

— Ідіть.

Деклан ще кілька секунд мовчки дивився на неї. Потім ледь усміхнувся.

— Шкода.

Він розвернувся.

— Йолене. Їдемо.

Молодший друен явно був незадоволений, але все ж сів до машини.

Лише коли вони виїхали за межі маєтку, він не витримав:

— Чому ти дозволив їй так із нами говорити? Вона всього лише відьма.

Деклан навіть не подивився на нього.

— Дуже сильна відьма.

— Ми сильніші.

— Можливо.

— То чому ми просто поїхали?

— Бо ми були на її землі. Якби справа дійшла до бою, нам довелося б убити її.

Йолен здивовано повернувся до нього.

— Хіба це проблема?

Деклан мовчав кілька секунд.

— Так.

— Чому?

— Бо тоді весь ковен почав би полювання на нас. А зараз нам це ні до чого.