Кілька років тому

Кілька років тому

Оговтавшись, чую наче мій мозок зсередини роздирає гулкий дзвін, та мрію провалитися у непритомність знову. Мимоволі сильніше мружу очі так, що бачу фіолетові кола у темряві стислих повік. Вилиця пульсує від удару руків'ям, і цей біль, здається, відчуваю усією лівою стороною обличчя. Голова, немов чавун, на скроні наче гирі почепили. Мʼязи викручує, а тіло ломить від напруги. Скільки я лежала? Як надовго втратила свідомість?

Господибоже, я у цей банк на секунду заскочила, на одну-єдину секунду, щоб картку замінити, а перед тим, як все почалося зайшла у туалет. І отут, вже за зачиненими дверима крихітної вбиральні невеличкої будівлі з панорамними вікнами, почула крики.

У першому пориві механічно хапаюся за металеву ручку у бажанні допомогти. Але на хвилину клякну у сумнівах та прислухаюся. Якась метушня, накази скласти мобільники у пакет, віддані знервованим чоловічим голосом. Головою впираюся у тонкі двері з фанери та відпускаю ручку, за яку досі трималася. На мить вона видається мені обпалюючою. Навіть на руки подивилася — тремтять, але опіку, звісно, немає.

— Сядь, я сказав! Я сказав: сядь! Щоб я тебе бачив! — волає невідомий за дверима, і я відсахуюся, прикривши рота тремтячими долонями.

Не довіряючи собі та власним реакціям навіщось залізаю на кришку унітаза та сідаю на бачок. Якомога далі від клятих дверей. У надії, що ось-ось усе має скінчитись.

Ця тісна вбиральня видається надто затишною, адже незайманою у божевіллі посеред якого я опинилася, коли раптовий постріл пробирає усе моє нутро. Відчуття, що до кісток. З зусиллям сковтую вʼязкий гіркий ком, прикриваю очі у безглуздій спробі взяти себе в руки.

Тиша не приносить спокою, вона бреше, що я у безпеці оманливою надією та абсурдним бажанням. І ось у цей самий момент, коли вдається взяти під контроль власне дихання, наповнюючи легені глибоким подихом, у моїй сумці, що я її повісила на гачок збоку, починає горланити мобільник.

Боже!

Кидаюся туди. Видих застряг десь у горлі, пульс нещадно бʼє у грудях. Витягаю злощасний телефон, про який і думати геть забула, та розумію: пізно.

Пізно, тому що моє ненадійне сховище розкрито.

Чому він не перевірив туалет та приміщення для робітників? Я поставила це питання вже потім і отримала відповідь: тому, що був один. Він не мав змоги залишити заручників та йти оглядати, тому тримав під контролем те, що міг. Новачок, який не прорахував і половини, становить загрозу непередбачуваністю. Він вагається у справі, ним керує власний страх бути схопленим. Але давати задню вже пізно. Тому все або нічого. І ось коли він отримав доказ, що за дверима стовідсотково хтось є, змушений був піти на пошуки.

Моя схованка навіть не створює ілюзії фортеці, котра здатна вберегти свою неочікувану бранку.

Почувши кроки, сахаюся. Засувка не витримує першої ж навали та відлітає до біса, залишаючи мене геть беззахисною перед бугаєм.

— Дуриш мене, тупе стерво?! — реве він.

За патлі витягає з шаленою швидкістю. Я й зрозуміти не встигаю нічого, автоматично схопившись за сильну важку руку своїми обома, у спробі відчепити клешню від свого волосся. Куди там! Я, метр пʼятдесят два заввишки та сорок п'ять кілограмів ваги проти — я вже потім, коли мене на підлогу жбурнули, обернулася та побачила — моцного чоловʼяги за сто кіл, який швидкоруч зачиняє двері, що замальовані фарбою. Ймовірно, балонною. Вікна також у ній. І цей жовтий колір я запамʼятаю якщо не назавжди, то дуже надовго. Зростом він вийшов також. Тільки характер, я можу заприсягнутись, гидотний. От просто бридкучий! Фу!

Побачивши мій переляк, оця махіна жиру та кісток оголює спочатку зовсім не білосніжні зуби, а потім пістолет. І націлює його на мене. Мені й «до» було не смішно, а ось коли я дуло побачила, взагалі, окрім як кліпати, стала ні на що не спроможна.

Можливо, я сковтнула від страху, можливо, відкрила рота від шоку, але абсолютно точно я не випустила ні звуку, абсолютно точно не ляпнула недолугий жарт чи дурнувате хамство, на яке здатна під час переляку.

Я отетеріла.

Відверто зізнаюся, просто заклякла від страху, що закував у свої тенета. Я ніколи не відчувала подібного і, сподіваюся, не відчую більше. Вперше в житті зрозуміла вислів «від переляку втратила мову», тому що саме так і було. Якби у мене імʼя спитали, присягаюся, я б не згадала.

На щастя, імʼя він не питав.

Він дивився на мене довгі секунди поглядом ненажерливим, все спроможним. Переможним та таким, котрим дивляться люди, яким нічого втрачати. Раніше я ніколи та ніде не бачила такого погляду, але чомусь одразу зрозуміла його значення, коли цей чоловік вдивлявся у мої очі. Підійшовши ближче розвʼязним кроком, він постояв з хвилину, а потім підбив мою руку, від чого я впала та вдарилася головою.

— Ти вирішила гратися? То пограймо, кошеня!

Він розсміявся. Іржав голосно, огидно. Пильно спостерігаючи, як я стискаю щелепи від болю та стримуюся, щоб не потерти вдарену чоботом руку, не доторкнутися до голови, якою ляснулася об плитку. А я трималася, граючи жовнами, намагаючись придушити у собі біль, аби лиш не зробити йому приємність, демонструючи власне безсилля.

— Слухай, ти ж нормальний мужик! Відійди від дівчини. Просто назви те, що хочеш отримати, і тебе усім забезпечать! — звучить стриманий чоловічий голос.

Звук лунає з вулиці у гучномовець. Ймовірно, перемовини почалися ще тоді, коли я знаходилась у вбиральні. Легкий тон того, хто говорить на мить змушує бугая повернути голову до камери відео спостереження. І це дає мені можливість роздивитися навкруги.

Люди сидять на підлозі у купі біля стіни. Погляд фрагментарно вихоплює розтрощену камеру і я розумію, що постріл був зроблений у неї. Інша, та, у яку дивиться грабіжник, ціла.

— Нічого ви мені не дасте! Нічого! А суватиметесь, я не тільки цю вівцю застрелю! Я тут всіх перестріляю!

Тим же чоботом він повертає до себе моє обличчя та, нахилившись, трясе пістолетом, ймовірно, аби второпала стовідсотково. І зігнувшись сильніше, стискає волосся вільною рукою, щоб підняти ближче до себе.