4

Повернувшись додому після зустрічі на об’єкті, Софія полегшено зітхнула. Останнім часом спокій та відчуття захисту з’являлося лише наодинці. Лише наодинці відчувала себе спокійною і врівноваженою. Їй все важче було тримати себе у руках, посміхатися, бути люб’язною, привітною. Бути професіоналом на роботі. Сумлінно виконувати свої функції. Складна роль, бути тим, ким ти себе не відчуваєш, і до того ж не маєш бажання бути. Показувати ті риси, які давно у тобі померли. Від яких залишилися лише згадки і віддалені обриси. Вона давно уже не була тією милою і симпатичною Сонею. Яка випромінювала енергію і відчуття радості. Яка із легкістю бралася за будь – яку складну роботу. Яка могла за десять хвилин переконати будь – якого орендаря у його потребі взяти саме цю нерухомість.

Не горіло серце життям. Не тягнуло до роботи, лише до спокою, лише бути серед його речей. Пригадувати їхні розмови, марити їхніми дотиками, згадувати їхні подорожі. Софія сонно лежала на його половині ліжка. Тримала у руках його недочитану книгу. Якийсь нудний детектив із закрученим сюжетом. Вадим завжди читав лише детективи.

Часто снився той незнайомий луг. Снився як і раніше, напоєний світлом, ароматами і теплом. Бачила те суцвіття трав і квітів. Лежала на спині обіймаючи трави, пестила їх руками, торкалася до них. Відчувала кожну травинку і кожну пелюсточку. П’яніла від того аромату. Лежала сп’яніла і відчувала дотики його до її тіла. Ніжні, тендітні і такі зворушливі, як сльози. І коли відчувала його поцілунки на своїх пальцях, долонях, руках – мліла. Солодка істома блукала тілом. Повільно котилася руками до мозку і звідти сигналом по тілу до лона. Мокріла, і все більше хотіла його відчути. Усього, у своєму тілі. Прагнула розчинитися у ньому, відчути його собою, чи себе ним – одним цілим. Прокидалася від стогону. Кохала і відчувала. Ніби побувала на побаченні. Ніби спілкувалася із ним. Дякувала Богу і йому за сни. За можливість бути із ним.

Думала, що можливо із – за того, що так часто і багато думає про нього, сняться ці сни. Той луг, досі не відомий їй, не бачений нею наяву.

Пригадувала ту відпустку, яку вони провели на південному узбережжі Криму. Ніби медовий місяць, але перед весіллям. Пригадувала намет над прірвою на скелі, де із його друзями були майже місяць. Те тепле море, грозу, яку пересиджували у маленькій бухті. Солодкий час. Неповторний.

Завжди під вечір Софія читала повідомлення і писала нові. Її смартфон був у сумці. А де ж Вадимів? Вона нишпорила у своїй великій сумці. Пам’ятала, що він був там. Пригадала, як вранці усе із журнального столика перед панорамним вікном, кинула у сумку. Записник, у якому зробила помітки по договору на оренду приміщення, її смартфон і, точно пам’ятала, Вадимів також. У сумці його не було. Вигорнула увесь вміст на ліжко. Перевернула догори сумку і потрясла нею. Заглянула у середину її. Нема нічого.

• Хм, дивно, де ж він? – мугикала Софія.

Добре пам’ятала, що протягом дня не було часу взяти його до рук. Зустріч із іноземцями, довгі оглядини приміщення. Потім поверталася додому. Точно пам’ятала, що востаннє брала його до рук вранці. Іншого разу не могла пригадати.

Софія розчаровано сіла на ліжко, взяла до рук свій смартфон і написала:

Коханий: Ну де ж ти подівся? Тобі набридло спілкуватися зі мною? Ти сумуєш? Чи маєш справи важливіші, ніж я? Я смертельно боюся втратити оту єдину ниточку, яка поєднує мене із тобою. Твій аромат зникає із квартири і твоїх речей. Твої дотики лише у моїх снах. Повернися до мене, любий, повернися до мене! Чуєш?

Софія дописала повідомлення і відправила його.

Ніч була неспокійна і сповнена тривоги. Вона видумувала різні версії: украли в тролейбусі, залишила на роботі, десь упав у квартирі. Найбільш вірогідна версія, така, що ще якось могла утримувати Софію на межі розпачу була версія про офіс. Вона так і думала, що він лежить десь на столі чи у шухлядці, поряд із роздрукованими зразками договору оренди. Лише ця думка трішки заспокоювала і дозволила десь під ранок заснути.

Софія не виспалася і знервована від втрати поспішала на зустріч із орендарями. Сьогодні нарешті вдасться здати той офіс чи, що там вони планують. Керівник із полегшенням видихне і припинить щодня діставати Софію про результат зустрічей. Вийшла із - за рогу будинку. Ті двоє уже стоять на тротуарі поряд із хвірткою садиби. Так же само привітно посміхаються, як і минулого разу. Не так як у нас. Посмішки були якісь чи то награні чи аж надто люб’язні. Це видавало у них іноземців найперше.

Вона розклала договір,  додаткові угоди по ремонту та експлуатації. Софія робила це спішно, оскільки прагнула чим швидше їхати до офісу, щоб забрати там смартфон Вадима.

Тут ще цей Максим почав запрошувати відсвяткувати підписання договору. Такий люб’язний і разом із тим наполегливий. Відмовляла доволі скупо і, можливо, грубо. Їй байдуже, аби скоріше до офісу.

Після слів привітання,  вона попрощалася із ними і вийшла із приміщення. По дорозі зателефонувала будівельникам, які мали приїхати і домовитися із орендарями про роботи по ремонту та перебудові приміщення.

У офісі, на її письмовому столі смартфону не було.

• Дівчата, а ви не бачили тут старий смартфон «Самсунг»? Я вчора його тут певно залишила! – запитала у колег.
• Той, на який ти постійно отримуєш повідомлення? – запитала Ніна.
• Ну так – той,- відповіла.
• Ні,- чомусь хіхікнула блондинка, зневажливо поглянувши на Софію.

Дівчата, переглядалися між собою, подаючи якісь знаки одна одній очима. Софії байдуже, вона уже звикла до їхній нападок.

Зайшов керівник агенції. Виголошував слова вдячності і захоплення професіоналізму Софії. Що вона так швидко адаптувалася і після такої страшної втрати знову у строю. Пусті слова.

• А ви не бачили, я тут вчора смартфон залишила? – перебила його дифірамби Софія.
• Смартфон…, а, ні! – розгублено відповів той,- можливо Петрівна, вона вранці прибирала…