2

Ввечері, коли сум ставав нестерпним і розривав свідомість, вона закутувалася в одну із  сорочок Вадима. Сорочка п’янко ароматизувала його парфумами та ним. Такий солодкий, рідний і не доступний аромат. Вона закутувалася із головою у сорочку, вдихала її запах, цілувала тканину і сумувала за ним. Такий щемливий і тягучий сум, ніби тягнув із неї нутрощі. Ніби розривав її із середини. Було тяжко, було надто тяжко і нестерпно від того, що аромат є, а його нема.

Потім вона розуміла, що скоро усі речі, які ще досі зберігають його аромат, скоро не будуть пахнути ним. Або цвіль відбере той запах, або затхлість шафи. Коли це зрозуміла враз відчула паніку. Не могла уявити, що колись втратить цю тонку ниточку, той аромат, який ще поєднує її з Вадимом.

Вечорами вона довго вглядалася у екран свого смартфону, де все ще привітно і трішки нахабно усміхався її Вадим. Дивилася повідомлення відправлені ним їй. Читала ті слова, що не можуть залишати спокійним. Цілувала їх. Ніжила і пестила кожне слово. Читала свої жартівливі відповіді. Пригадувала, як чекала його повідомлення протягом дня. Домовлялися, що кожну годину відправлятимуть один одному повідомлення. Це тішило і разом із тим гнітило. Більше не буде повідомлень. Не буде Вадима.

Телефонували із роботи. Навіть прийшла одна колежанка. Розпитувала як вона, чи планує виходити на роботу в агенцію. Ніби і говорила слова, що Софія гарно виглядає, що усе буде добре, видно по виразу обличчя, що лукавить і насправді так не є і вона так не думає. Софії байдуже до того і до тих поглядів. Потрібно вийти працювати - спробує. Вона ж розуміє, що це лише добра воля власника агенції давнього приятеля Вадима.

В понеділок збиралася на роботу. Одягнула джинси і Вадимову улюблену сорочку. Таку картату, у великі, червоно – чорні квадратики. Немов шахова дошка. Поверху одягла жакет. Колеги із непорозумінням дивилися на її убранство і зовнішній вигляд. Їй байдуже і на ці погляди, так Вадим ближче  до неї. І так вона відчуває його вже віддалений аромат.

Робота не клеїлась. Спробувала впорядкувати речі на столі. Не змогла. Не цікаво. Уся ця марудність. Марність і буденність. А навіщо це все. Навіщо і для чого? Запитувала сама у себе.

Викликав директор. Чемно і співчутливо, він же його товариш, розпитує про життя, наставляє на добре, просить зібратися.

• Сонечко,- промовляє,- робота лікує, займися нею, шукай інтерес, ти ж знаєш, Вадим не бажав би тобі такого стану. Він хотів би, щоб ти жила, працювала, говорила…

Все вірно каже. Розуміла його і знала, що правда у тому. Але не могла. Не могла - поки.

• Павле, я не можу поки! Я по пару годин приходитиму…, ти ж мені лише дай якесь завдання…, ну щоб я знала, що робити…,- промовила йому.

Дав об’єкт комерційної нерухомості. На виїзді із міста великі приміщення під офіс. Сказав займатися лише ним. Спробував сказати, що гроші пристойні. Лише посміхнулася. Гроші, які не врятували Вадима! Для чого тоді вони, якщо нічого не змінюють.

Повернулася додому. Знову пустка квартири і пустка душі. Вадима нема, тенькає у душі і свідомості. Нема.

Поглянула навкруги. Брудно. Вирішила прибратися. Пилосмок тихо гудів свою мелодію. Протерла пил. В коридорі на вішаку побачила свою сумку із якою ходила до лікарні. Висипала вміст на диван. Серед її речей побачила смартфон Вадима. Розрядився. Знайшла зарядку. Поставила заряджатися. Закінчила прибирання  у кімнаті. Стало свіжіше і ніби в очікуванні свята. Заварила трави і споглядала на проспект.

В ту ніч, як і усі попередні неспокійну, знову прийшло те марення. Той луг чи та галявина були наповнений квітами, світлом і ароматом. Перелитий світлом. Воно тепле на дотик і ніжне. Лежала у різнотрав’ї. Напивалася ним. Була п’яна від нього, такого солодкого і терпкого аромату стиглого липня. Видавалося, що усе, що може квітнути на землі, у цю мить квітувало одночасно. Одночасно п’янило світ і її. Вона лежала на тій м’якій постелі із трав. Відчувала, що гола, що тіло її ніби прозоре і також, як і той луг ароматизує у світі. Мов би вона і є той луг, той світ у якому і квітне те терпко – солодке різнотрав’я. Космічне і небувале відчуття. Враз відчула дотики до свого тіла. Відчула, як ніжні кроки – дотики прямують по ній. Йдуть її тілом і досягають тієї судинки, від якої мурашки і судоми між ніг.

Настрашена прокинулася. Обличчя, яке побачила перед собою було чуже. Не Вадимове. Зовсім не знайоме і не відоме їй. Злякалася. Засапана сиділа на ліжку. Тривожна.

Пора збиратися на роботу.

На нічному столику поряд із ліжком зеленим світлом мигав смартфон Вадима, показуючи, що у ньому повна зарядка. Взяла його до рук. Увімкнула. Ввела пароль, її день народження. У символі цих цифр і був увесь Вадим. Він міг лише цілковито віддатися почуттю. Віддатися їй. Смартфон упіймав мережу. Поки заварювала чай почула сигнал смс на ньому. Поглянула, повідомлення від оператора із пропозиціями зміни тарифного плану. Пару смс від супермаркетів із пропозиціями знижок. Повідомлень «вам дзвонили», не багато, лиш декілька. Відразу після  смс, дзвінок. Голосний і настирний, різко розрізав тишу квартири, не гармоніював із атмосферою у ній і точно не підходив емоційному стану Софії. Зняла трубку.

• Алло,- промовила не сміло.
• Алло,- трішки після паузи,- я…, це ж номер Вадима, так?
• Так!
• А можна його почути? – запитали бадьорим голосом.
• Ні! Він пішов!- відповіла йому.
• Хм, а коли ж повернеться? – знову запитання.
• Ніколи…,-  і через стримані ридання вимовила – видихнула, - він помер.

У трубці запанувала тиша, яку Софії було надто тяжко слухати. У секунду коли вона хотіла вже натиснути на червону кнопку телефону, співрозмовник продовжив.

• Я співчуваю вам, Вадим дуже хороша людина. Вибачте ви не могли б мені дати контакт чи адресу фірми Вадима! – зніяковіло промовив співрозмовник.

Софія в такому ж видихові промовила адресу і поклала телефон. Не плакала. Просто живим – живе, а мертві, вони просто мертві. Йдуть і лишають не закінчені проекти, плани і нереалізовані мрії. То життя.