Розділ 6

— Ми щось пропустили? — Олексій відкусив свою канапку, переводячи погляд то на мене то на Павла.

— Я ж перепросила. 

— Лише за непрофесійність. А от за вечір - ні! — Павло вмостився поруч з Олексієм, що означало, навпроти мене.

— Я не буду просити вибачення за вечір, бо не вважаю себе винною.

— А я вважаю, — кривляючись сказав чоловік.

— Годі! — Марія з гуркотом поставила свою чашку на стіл. — Ми що в дитячому садочку, чи що? Паш, що на тебе найшло? Якщо є якісь претензії один до одного, прошу вирішувати їх наодинці. Я хочу пообідати.

Під кінець своєї тиради Марія ледве не підвищила голос.

— Та все-все… — Олексій підняв руки догори, ніби це його стосувалося.  — Вони зрозуміли.

Я поглянула на Павла з-під лоба. Він був розслаблений. Нічого не видавало в ньому роздратування, чи щось на кшталт цього.

Він дивився у свою чашку, похитуючи нею. Рідина помірно сколихнулась, але не вилилась. 

В кімнаті повисла тиша. Стало некомфортно, що через мене люди тут почували себе незручно, а тому, не довго думаючи, я забрала свою каву і поспішила вийти з їдальні.

Слідом за мною піднявся й Олексій. Чесне слово, я не хотіла б, щоб він йшов за мною, та казати йому це напряму було б неввічливо.

— Стривай, — гукнув він мені. — Не поспішай так.

— Не варто було йти з їдальні, ти міг спокійно насолодитися своїм чаєм, — я глянула на нього через плече.

Мені не хотілося б показувати, що чвари на роботі засмучують мене. Таких тюхтійок як я, ці горгони та гарпії зжеруть і не подавляться. Тому залишається лише уникати травмуючих і засмучуючих мене подій.

— Так чому б не насолодитися ним в приємній компанії? — хлопець підморгнув мені присідаючи на стілець, який він позичив у моєї колеги, якої зараз на місці не було. Ну як позичив, він просто пересунув його до мого стола.

Я лише посміхнулася на його невинний флірт.

 Він справжній щасливчик: комунікабельний, оптимістичний. Можна мені трошки його позитиву? Бо я щось і в компанії засумнівалась, і в роботі, та й у власному професіоналізмі також.

— Мені лестить, що ти вважаєш мене приємною компанією.

— Джульєточко, не варто дякувати за такі дрібниці, — він покрутився на позиченому стільці, закидуючи руки за голову та прикриваючи очі.

— Як ти? Не лячно на роботі після навчання? 

Дивне питання, я розгубилась спочатку. Він же не знав. Я виглядала молодо, хоча, власне я такою і була. Але нікому на роботі я ще не розповідала про свій минулий досвід. Тому його запитання було досить логічне. Тому відповіла:

— Це моє четверте місце роботи. Вже не так лячно. 

Я прикрилася від сонячних зайчиків, які перескакували до офісу через не до кінця закриті жалюзі, а  тому не одразу помітила, як здивовано на мене дивився Олексій. 

— Як четверте? Стривай, а скільки ж тобі рочків тоді? — запитав він на що я розсміялася. Ну що ж, варто віддати йому належне. Цей хлопець вмів ставити незручні питання.

— Двадцять два, — відповіла я підносячи філіжаночку кави до губ.

— Нічого собі, то ти, виходить наймолодша в цьому відділі, — хлопець почухав одним пальцем свою нижню губу. Виглядало досить привабливо. 

Він міг би мені сподобатись. А що, цікавий хлопець, симпатичний, ввічливий.

— Давай вже чесність на чесність, а тобі скільки?

— Я так і знав, що сподобався тобі, — сказав Олексій  підморгнув мені, знову показуючи білосніжну посмішку.

Я віддзеркалила її

— Двадцять шість, — велично повідомив.

— Ну не набагато ти й старший,  я думала скажеш більше, — підтримала  його гру.

— Що? Бути такого не може, — він знову посміхнувся і замовк.

Я глянула на годинник, до закінчення обідньої перерви було ще хвилин двадцять п’ять. Можна було розслаблено видихнути, що я власне і зробила. В мене ще був час, для того, аби ментально налаштуватись на наступні чотири години робочого часу.

Я задумалась.

Ця компанія була моєю мрією, але от досягнувши її, я не задоволена. Просто не відчувала внутрішньої радості.

— Отже, четверте? — почула  я голос Олексія. Не одразу збагнула, що він звертається до мене.

— Що четверте? — перепитала його, повністю зосереджуючись на розмові.

— Ну місце,  де ти працювала. Розкажеш про них?

— Не може бути! — Ми обоє повернулися на голос, у дверях стояв ніхто інший як Павло.

У цього чоловіка хобі таке, приходити в незручний момент?

— Сумніваюся, що ця пані говорить правду, інакше не помилялася  в банальних речах, — саркастично промовив він, коли проходив повз нас.

Олексій лише тяжко видихнув, опустив голову додолу та похитав нею. А потім раптово повернув її вбік, поглянув на Павла, з явним запитанням у погляді.