Товар і ціна.

Валера був зліплений із бруду, і він цього не соромився. Розумники в книжках називали це темною тріадою — нарцисизм, психопатія, макіавеллізм. Для Валери це були просто хороші зуби, якими зручно рвати шматки від цього життя.

Він виріс у Кам'янському. Там ніхто не бавився у високу мораль. Світ навколо був простий, як удар кастетом у підворітті. Хочеш жити — жри інших. Валера навчився жрати професійно. Особливо жінок. Вони для нього завжди були бензоколонками, біля яких можна безкоштовно заправитися. Він знаходив успішних бізнесвумен, заглядав їм в очі, знаходив потрібні кнопки — жадібність, самотність, страх — і натискав їх. Він спокійно жив за їхній рахунок, брав їхні гроші, висмоктував ресурси і йшов далі. Жінки були зрозумілим матеріалом з відомим терміном придатності.

Був і інший тип жінок, який він теж лузав як насіння — красиві ляльки. Тут у Валери все прораховувалося автоматично. Його залізна логіка казала: якщо баба яскрава, приваблива і на неї витріщаються мужики, вона стовідсотково продажна. Без варіантів. Краса для таких була товаром, і вони просто шукали покупця багатшого. Вони продавали свій фасад за шмотки, тачки чи красиве життя. Для Валери це було нормою. У його світі не могло бути так, щоб дівчина була красивою, звабливою і при цьому залишалася незайманою чи святою. Так просто не буває. Якщо є товар — є й ціна. З такими теж усе було ясно: купуй, користуйся, викидай.

Але існував третій тип жінок. І цей тип викликав у Валери повний системний збій.

Оці «божі одуванчики». Святі наївні дурепи, які роблять усе правильно просто тому, що інакше не вміють. Вони вірять у якесь безглузде добро, чесність і чисте кохання. Вони не тримають ніж за спиною і не прораховують вигоду, коли посміхаються. Вони чисті, як білі аркуші паперу, на які ще ніхто не пролив каву чи кров.

Для Валери така свята наївність виглядала як психічна хвороба. У його жорсткому світі Кам'янського таких людей просто не існувало. Його цинічний мозок, заточений під пошук подвійного дна, тупо буксував перед ними. Коли перед тобою людина без гнилі всередині, її неможливо прорахувати. На неї не діє твій аб'юз. Її неможливо налякати чи підкупити брудним секретом, бо секретів немає.

Для нього це були істоти з іншої планети. Закриті книги, написані мовою, якої він ніколи не вчив. Валера не міг їх судити чи розуміти, бо вони просто ніколи не зустрічалися на його шляху.

Саме про це він думав, сидячи на краєчку масивного столу в кабінеті Соляра і розглядаючи власні нігті. Вечір за вікном густішав, перетворюючись на липку дніпровську темряву зразка 2003 року. Обоє принципово не курили, тому повітря в приміщенні було чистим, але дуже важким від внутрішньої напруги.

   Валєра знав, куди вечорами любив навідуватися Соляр. На проспекті Гагаріна стояв знаменитий гуртожиток ДНУ, про який у місті ходили цілі легенди. Це місце славилося зовсім не науковими здобутками студентів. Гуртожиток був відомий тим, що там масово надавалися інтим-послуги. І мова йшла зовсім не про наївних першокурсниць, які щоно приїхали з сіл і всього боялися. Ні, там усе стояло на міцному промисловому потоці. Це були вже прошарені, биті життям дівчата, які чітко знали правила ринку. Весь цей брудний бізнес кришували місцеві мєнти, які мали з цього свій стабільний відсоток і стежили за порядком у цьому борделі під дахом державного університету. Для дорослих мужиків з грошима це був просто зручний супермаркет. Приїхав увечері, обрав товар, заплатив — і жодних зайвих мізків.

Соляр сидів у своєму кріслі . На його обличчі грала сита, самовпевнена посмішка. Він ледь помітно погойдувався, поправляв манжети сорочки і всім своїм виглядом намагався показати, який він неперевершений самець. Цей чоловік  обожнював вихвалятися своїми перемогами, роздуваючи власну значущість до космічних масштабів. Він дивився на світ згори донизу, ніби кожен його крок — це послуга для цього людства.

— Ну що там? Як пройшла вчорашня зустріч? — Валера запитав єхидно, з відвертим інтересом у голосі. Йому було цікаво послухати брудні подробиці.

Соляр задоволено примружився, відкинув голову назад і виставив підборіддя вперед. Він розплився в такій  посмішці, ніби щойно виграв мільйон у казино, а не просто з'їздив на Гагаріна.

— Та непогано було, — брутально хмикнув Соляр, ліниво крутнувши пальцем у повітрі. — Дівчина реально знає, що робити. 

Валера схвально засміявся, бачачи, як Соляр буквально роздувається від власної крутизни в своєму  кріслі. Його нарцисична потреба бути першим у всьому виглядала передбачувано, але Валера продовжував його розпитувати суто заради єхидного задоволення.