Гостинг і "Що ти хочеш?"

  Гостинг — це раптове зникнення без пояснень. 

ЦЕ не прояв сили чи тактики, а крик про допомогу глибоко травмованої дитини, яку в дитинстві мама хвалила та любила виключно за успіхи й оцінки.

   А потім ця людина все життя  намагається   матеріальним шляхом заслужити схвалення, якого їй так бракувало в дитячі роки. Шкода дивитися на ці відчайдушні маніпуляції.  Замість дорослого чоловіка видно маленького хлопчика, який заблукав, дуже втомився від власних ігор і у відчаї не знає, як це — коли тебе люблять просто так, безкоштовно. Хочеться просто по-материнськи обійняти цю людину, погладити по голові й пожаліти за тотальну, виснажливу внутрішню самотність, з якої вона ніяк не може вирости.

   Твоя головна, невиліковна проблема, Леоніде, полягає в тому, що ти взагалі не віриш у можливість беззастережного прийняття. У твоєму всесвіті немає місця для безумовної любові. Твоя психіка просто не оперує цим поняттям — її наглухо заблокував той самий материнський сценарій. Мама залишилася для тебе безперечним, абсолютним авторитетом, але саме вона виховала в тобі цей тотальний, паралізуючий скептицизм щодо почуттів.

Психоаналіз вашої родинної системи розкривається через одну просту, але глибоко симптоматичну деталь. Мені було достатньо почути вашу фірмову фразу, яку ви постійно використовуєте всередині сім'ї і яку я не раз чула від тебе особисто під час нашого короткочасного роману.

Це коротке, рубане запитання: "Що ти хочеш?"

Тоді я не одразу збагнула його істинну природу, але тепер, розібравши твою ментальну карту, я бачу всю суть. У цій короткій фразі криється головна загадка твого психотипу. Це не просто питання про побутові потреби чи матеріальні бажання. Це глибока оборонна реакція людини, яка щиро переконана, що будь-який прояв уваги, близькості чи тепла з боку іншої людини — це завжди прихована комерційна транзакція. Коли ти питаєш "Що ти хочеш?", твоя підсвідомість насправді каже: "Я знаю, що задарма мене любити неможливо. Який рахунок мені виставлять цього разу? Яку ціну я маю заплатити, щоб заслужити право бути поруч?".

Ти переніс цей комерційний родинний дефіцит на стосунки. Ти не вмієш просто приймати тепло, бо в дитинстві за кожне ласкаве слово від мами доводилося розплачуватися оцінками, успіхами чи бездоганною поведінкою. І тепер, коли перед тобою з'являється жива, щира емоція, ти панічно виставляєш уперед свій фінансовий щит і звичний логістичний прорахунок, намагаючись перетворити сакральне на договір купівлі-продажу. Тобі простіше думати, що всі навколо прагнуть лише твоїх мільйонів, ніж визнати найстрашнішу для твоего Его істину: без своїх грошей та АТП ти просто боїшся виявитися непотрібним хлопчиком, який так і не почув від найголовнішої жінки свого життя просте "Я люблю тебе просто за те, що ти є".

   І все ж, дивлячись на весь цей двадцятирічний лабіринт, я розумію одну важливу річ. Наша історія, Леоніде, за своєю драматичною напругою та глибиною психопатології варта екранізації. Принаймні, я хочу про це мріяти.

    Те моральне пекло, крізь яке мені довелося пройти, ті ментальні страждання та болісне розставання, які я дійсно пережила в усій руйнівній повноті , щоб все це не пройшло даремно. Щоб мої сльози й спалені емоційні ресурси не зникли у порожнечі. Щоб  вони трансформувалися, переплавилися у моєму серці й вилилися на папір, щоб потім  стати чимось набагато більшим, ніж просто особистий щоденник.

   Якщо нам не судилося прожити ці почуття в реальному житті, то, можливо, це був вищий знак, що їх потрібно увіковічити?