Розділ 6

Минув місяць реабілітації Стар. Її шия вже почала повільно рухатися — кожен невеликий нахил голови був для неї перемогою. Проте психологічно вона залишалася крихкою. Вона часто прокидалася серед ночі, відчуваючи на шиї фантомний дотик мотузки, і ще довго не могла заснути.

Дні вона проводила тихо — багато читала, малювала, виходила на короткі прогулянки в сад. Психолог наполягав, щоб вона не уникала світу, щоб навчилась знову довіряти життю, людям, собі.

Я стояв у холі клініки, стискаючи в руках букет білих півоній. Її улюблені — ніжні, трохи втомлені від осені, але все ще прекрасні. Сьогодні Стар мали виписати. Місяць — лише місяць, але він тягнувся для мене, наче вічність.

Двері палати відчинилися. Стар стояла, опершись на тумбочку , тонка, бліда, але така ж — з тією ж ніжною силою в очах, яку я боявся забути.
 

— Ти знову прийшов, — тихо промовила вона, навіть не здивовано, радше спокійно.

— Так, — відповів я, зробивши крок уперед. — І, здається, цього разу з правильного приводу.

Я простягнув їй букет.

— Вітаю з випискою , Стар.

Вона мовчки взяла квіти, провела пальцями по пелюстках — і, здається, вперше за довгий час усміхнулася.

— Ти все ще впертий, Марку Саво, — сказала вона.

— А ти все ще моя найнебезпечніша звичка, — відповів я.

Цілий місяць до мене надходили безглузді повідомлення з незнайомого номера і я просто не звертав уваги і не брав слухавку. Моє самопочуття стало набагато кращим і аналізи на здивування теж покращилися, лікарі казали що проведуть останнє мрт і в мене буде на руках мій точний діагноз.

Ми їхали повільно, майже без слів. У салоні грала тиха інструментальна музика, а Стар дивилася у вікно, ніби вперше бачила своє місто. Її пальці легенько торкалися скла — кожен рух був обережний, ніби вона боялася розбити цю крихку тишу.

Коли ми під’їхали до знайомого будинку, на ґанку вже стояла тітка Елла — схвильована, з вологими очима, і дві близнючки, які, побачивши Стар, зірвалися з місця й побігли їй назустріч.

— Стар! — вигукнула Ката, обіймаючи її за талію.

— Обережно, — прошепотіла Елла, але на її обличчі вже з’явилася усмішка крізь сльози.

— Я ж казала, вона повернеться, — додала Тата, ховаючи тремтячий голос.

Стар опустилася навпочіпки, обійняла обох дівчат одразу, заплющивши очі.

— Я так за вами скучила… — її голос зірвався. — Ви навіть не уявляєте, як сильно.

Тітка Елла підійшла ближче, поклала руку їй на плече.

— Ти вдома, доню. Це головне. Решта — потроху прийде. Тільки не поспішай.

Я стояв трохи осторонь, спостерігаючи, як Стар обережно ступає на ґанок. Кожен її рух видавався крихким, але в очах — уперше після всього — світилася тиха сила.

— Я приготувала твої улюблені млинці, — сказала Елла, проводжаючи її всередину.

— І какао! — вигукнула Ката.

— З marshmallow, — уточнила Тата.
 

Стар засміялася. Легко, щиро, так, як давно не сміялася.

Вона повільно ходила кімнатами, торкаючись знайомих речей — старої рамки з фото, вази на комоді, подушки на дивані.

— Усе… таке саме, — прошепотіла.

— Ми не змінювали нічого, — відповіла Елла, ледь стримуючи сльози. — Ми чекали тебе.

Я стояв біля дверей і мовчки спостерігав. Її світ, зруйнований і знову зібраний по шматочках, починав відроджуватись.

І, дивлячись на це, я зрозумів: справжнє одужання — не в тілах, а в тому, що тебе є кому чекати.

— Проходь і ти, Марк, — промовила тітка Елла, витираючи долонею сльози з куточків очей. — Ти ж теж наш, не стій у дверях, наче чужий.

Я злегка посміхнувся й переступив поріг. У будинку пахло випічкою, ваніллю й чимось рідним, спокійним. Усе було таким теплим, що на якусь мить я відчув, ніби й сам повернувся додому після довгої дороги.

— Ми якраз збираємось пити чай, — сказала Елла, поправляючи на Стар шарф, який прикривав слід на шиї. — Сідай із нами.

Я слухняно кивнув і сів поруч із нею за стіл. Близнючки вже носили чашки, плескаючи ложечками по порцеляні, а Стар зосереджено роздивлялася свій чай, наче в ньому могла знайти відповіді на всі запитання.

— Як ти себе почуваєш? — тихо запитав я.

Вона підняла очі. У погляді — втома, але й теплі іскри життя.

— Краще… трохи легше дихати, коли всі поруч. Але всередині ще… порожньо. — Вона зробила ковток. — Знаєш, я щоночі прокидаюся від того, що мені здається — він поруч.

— Його більше немає, — сказав я твердо, хоча в голосі відчувався ледь чутний біль. — І не буде. Ти в безпеці.

Елла поклала руку поверх наших долонь.

— Ти зробив для неї більше, ніж будь-хто, Марку. Ми всі тобі завдячуємо.

— Не треба, — відповів я, трохи відводячи погляд. — Я просто… не міг інакше.

Стар дивилася на мене довго.

— Ти завжди говориш це так, ніби в тобі немає серця, — прошепотіла вона. — Але я бачила, як ти бився за мене. І це — не просто “не міг інакше”. Це — віра.

Ми душевно проводили час за розмовами — про дитинство, про мрії. Я й забув, що варто повертатися додому. Я ловив себе на думці, що мені добре тут — без лікарень, без шуму, без фальшивих посмішок. Просто — дім, запах кориці, голоси, що лунають навколо, і Стар, яка знову починає усміхатися.

— Мабуть, мені вже слід їхати, — тихо сказав я, підводячись.

— Уже? — здивувалася Елла. — Та залишайся ще трохи, у нас якраз залишився пиріг.

— Дякую, — посміхнувся я. — Але якщо не піду зараз, доведеться ночувати просто в машині.

Стар піднялася, трохи невпевнено, але сама.

— Я проведу тебе, — сказала вона.

Ми вийшли на ґанок. Повітря було свіже, з запахом вологи після дощу. Вона мовчала, лише глянула на мене з тією самою лагідною усмішкою, яка колись змусила мене забути про біль.