Розділ 3

Минуло кілька днів після того, як ми майже вирішили ситуацію з тим клятим одруженням. Ми зі Стар прогулювалися лісом «Патріса», що розкинувся на околиці Вестмора. Кожне дерево тут було особливим, кожен листочок — втіленням індивідуальності. Ми просто гуляли, дихали свіжим повітрям. З дому взяли простирадло й кошик із кількома смаколиками.

Ми сіли на простирадло під старезним дубом. Шишки впивалися в тіло, змушуючи трохи ворушитися. Я поцікавився у Стар, чи вже оговталася вона і чи звикла до думки, що ми проводимо час разом.

— Так, оговталася. Я ставитимусь до тебе як до каліки, з яким сиджу, — усміхнулася вона, облизуючи пересушені вуста.

Я на мить замислився. Мабуть, вона сказала це не подумавши, але в її словах усе ж була частка правди. Звісно, я не каліка і можу пересуватися сам, проте це не скасовує факту моєї депресії — того бездонного відчуття, що прийшло разом із хворобою.

— Я обожнюю природу. Ліс, дерева, рослини… тут усе неначе в раю. Дихаєш — і груди наповнюються чимось схожим на ейфорію, — сказала Стар.

— Так, ліс і справді дивовижний, — підтримав я.

Насправді ж я б не сказав, що все це викликало в мені особливу радість. Так, ліс був гарним — спокійним, гармонійним, але для мене він давно став звичною частиною пейзажу. Я сприймав його як буденність, у якій уже важко знайти щось, що здатне здивувати.

— От скажи, Марку, ти колись просто лежав і дивився в небо, не думаючи ні про що? — спитала вона, не відводячи погляду від блакиті.

— Не пам’ятаю, — відповів я чесно. — Але, мабуть, зараз саме той момент, коли хочу спробувати.

Вона зашарілась , перевернулася на бік і глянула на мене — погляд її був спокійний, але в ньому було щось, що змушувало серце битися швидше. Я звичайно розумів вона мені подобається,але не як жінка, скоріше як людина з проблемами.

Її пальці випадково торкнулися моїх — короткий дотик . Я не відвів руки. Вона не забрала свою. Почуття — це те, чого я уникав, від чого тікав останні місяці. Адже варто лише впустити когось у свій світ — і ти вже не належиш собі. А я й так ледве тримався на поверхні.

Після прогулянки лісом у Стар мав відбутися перший урок танців після карантину. Вона не хотіла, щоб я був присутній на цьому занятті, тож я не сперечався, пішов купити нам квитки в театр на наступний день і води, щоб вона втамувала спрагу після заняття.
 

Я зайшов до старого театру опери, взяв два квитки на третій ряд — місця, з яких сцена здавалася майже досяжною, де можна було бачити навіть найменший рух акторів, кожен подих, кожну емоцію.  В буфеті придбав дві пляшки мінеральної води.

Я підійшов до школи танців. Двері були трохи прочинені, і звук музики пробивався назовні — ритм чіткий, відточений. Я не планував зупинятись, але кроки самі мене вели вперед.

І тоді я її побачив. Стар рухалася так, ніби забула про все навколо, кожен рух точний, сильний, пристрасний. Її тіло говорило більше, ніж слова, і в її погляді була сила, що змусила мене миттєво відчути щось давно чужорідне — бажання, яке я зазвичай гасив.

Її очі зустріли мої — і в ту секунду я зрозумів, що вона мене помітила. Це було викликом, і я відчув, як у грудях щось несподівано стискається. Не можна, ні. Я різко відійшов, двері злегка грюкнули за мною, але в голові ще довго відлунював ритм її танцю.

Я знав одне: я більше не міг залишатися стороннім спостерігачем. Але я також знав, що цей крок може втягнути мене туди, де я зазвичай не буваю — у світ почуттів, які я контролювати не вмію.

— О, дивись-но, хто знову вирішив підглянути! — сказала Стар, розправляючи руки й пильно дивлячись на мене, у голосі ледь відчутний флірт. — Я ж казала: без тебе тут обійдусь!
 

— Ну звісно, обійдешся, як же по-іншому, — сказав я.

Я знаходжусь на межі: ця дівчина то викликає в моєму серці іскру, то шалено дратує. Її нахабство — це як підібрати маленьке кошеня, яке потім зміцніє і буде показувати, хто в домі господар.

— Ми йдемо в театр на оперу, а потім ти познайомишся з моїми батьками, — сказав я.

— Так, добре. Ще накази будуть? — з хитрою усмішкою запитала Стар.

— Я вже починаю шкодувати, що взяв тебе в супутниці. Певно, ми мало поспілкувалися, і я створив хибне враження про тебе. Зараз ти зовсім не схожа на милу, тендітну дівчинку, що плакала на узбережжі, — грубо зауважив я.

—А як ще спілкуються ляльки на аукціоні? , - зловісно запитала Стар . 

—Не дратуй , - промовив я.

Раптом Стар перечепилася об дроти від музичної апаратури й буквально впала мені на руки. Її тіло на мить опинилося так близько, що я відчув легкий аромат її волосся, змішаний із запахом пилу й старого паркету. Вона злякано зойкнула, але я не втримався й щиро засміявся — уперше за довгий час так відверто.

Я глянув на неї зверху вниз, у її розгублені очі, й відчув, як куточки моїх губ самі піднімаються. Усередині мене раптом прокинулася хижувата іскра, той самий «хитрий лис», якого я давно ховав.

— Обережніше, зіронько, — прошепотів я, не поспішаючи відпускати її. — Ти так ненароком можеш потрапити в небезпечні руки.

Її щоки спалахнули рум’янцем, а вона спробувала підвестися, та я все ще утримував її легкою хваткою, мов граючись, ніби відчуваючи, що ось-ось між нами щось зміниться.  Я потягнувся, щоб поцілувати її, не знаю губи самі мені так воліли .Проте натомість я отримав добрячого ляпаса.