Глава 10. Останнє випробування

По всій долині стояло декілька стареньких та покошених будиночків. А по всюди снували не менш старіші її жителі – це було поселення світлячків.

Воно знаходилось між густими соснами, які утворювали нібито непрохідну стіну навколо поселення.

— Не може бути цього, — промовив в голос Віллі, — це звичайне поселення.

Але Том і сам бачив це на свої очі. «Невже над ним зіграли такий злий жарт? — подумав Віллі». Невже вони стільки потратили сил та часу, щоб врешті-решт опинитися тут. Віллі не хотів вірити у це.

— Я думаю, що це кінець, — промовив Віллі з розчаруванням.

— Зачекай Віллі, давай підійдімо та розпитаємо у жителів, може вони щось знають.

Віллі дуже в цьому сумнівався, однак пішов за Томом, який вже прямував до старенької жительки цього поселення, яка пряла щось на крильці свого дому.

— Доброго ранку, пані, — привітався Том, — мене звати Том, а це мій друг Віллі.

— Дуже приємно, а мене звати Аманда, — відповіла старенька привітливо, — чим можу вам допомогти?

— Ми з моїм другом шукаємо Королівство Пробуджених вночі й подейкують, що воно знаходиться у цьому лісі? — запитав Том.

— Ооо то ви вже не перші, хто намагається його знайти, але скажу вам чесно, це повна нісенітниця, скільки я в цьому лісі не живу, ніколи не бачила це так зване королівство, — відповіла Аманда, стаючи зі свого крісла й заходячи назад у хату.

Том з Віллі переглянулися, мабуть, це дійсно кінець. Коли вже зовсім стемніло, вони сиділи на крильці дома, спостерігаючи за тихим життям в поселені. Віллі сидів увесь час мовчки, дивлячись кудись уперед; Том знав, що слова старенької його засмутили.

Трохи поміркувавши, Том промовив.

— Віллі та викинь ти з голови, що тобі сказала та стара, невже вона перша хто тобі це говорить, ми вже стільки всього пройшли, що вже не можемо відступитися й зауваж, це колись ти так сказав мені!

— Я це все знаю Том, але коли вже нарешті ми дійшли сюди, я починаю замислюватись, а раптом це дійсно все вигадки й не має тут ніякого королівства і взагалі ми тільки дарма потратили стільки часу.

— Я не взнаю тебе Віллі, то ти біжиш на Чорних жуків, намагаючись відвернути їх, поки я звільняю полонених, то ти борешся без страху з шестиокими отруйними павукам, а тепер здаєшся навіть не спробувавши!

Ці слова Тома присоромили Віллі.

— Ти правий, цей ліс дуже великий, може це королівство зовсім в іншому кінці лісу, тому завтра ми почнемо наші нові пошуки, а що буде то й буде.

— Тепер це зовсім інша справа! — похвалив його Том.

Наступного дня, вийшовши з поселення світлячків, Том та Віллі пішли по стежинці на схід. З кожною годиною, лісова стежка ставала дедалі вужчою, а ліс все більш непрохідним. Вони то й діло, що перелазили через повалені дерева, валуни та численні струмки.

З кожним днем, Віллі дедалі ставав тихішим, він розумів, що шансів знайти королівство стає все менше. Том хотів щось сказати, щоб підбадьорити Віллі, але передумав, розуміючи, що краще його зараз не чіпати. Через деякий час, вони вирішили зробити невеличкий привал біля струмка. Віллі зняв свою сумку і поклав її на землю, після чого підійшов до струмка і зачерпнув води. На деяку мить він затримав свій погляд на своєму відображенні у воді, тепер в його очах вже більше не горіла надія, замість цього Віллі побачив в них сум та розчарування. Невже всі його старання виявились марними й тут не має ніякого королівства? Розсердившись, Віллі вдарив по воді, за чого бризки розлетілися по сторонах та швидко підвівшись, накинув на плечі свою сумку та направився назад по стежинці.

— Зачекай Віллі, куди ти йдеш?  — Том здивовано дивився, як Віллі став уходити.

— Я повертаюсь до поселення, а звідти назад до Фіалкової долини, — сказав Віллі не зупиняючись, — мені це все набридло.

— Але Віллі зачекай, ти не можеш ось так просто піти! — Том одягнув свою сумку та побіг за Віллі.

— Я лише витрачаю попусту свій час, тому повертаюся додому, а ти знову можеш стати вільним і піти туди, куди тобі заманеться, я більше не буду тобі тягарем.

Том прискорив шаг і став прямо перед Віллі, перегороджуючи йому дорогу.

— Зачекай хвилинку, що це значить «не буду більше тобі тягарем? я й ніколи не казав, що ти для мене тягар, — тепер Том стояв перед Віллі, обурено дивлячись на нього.

— Можливо ти ніколи й не казав про це, але я завжди відчував, в кожному твоєму слові, в кожному твоєму погляді, ти з самого початку не підтримував цей похід, — тепер Віллі також дивився обурено на Тома.

— Я згоден з тим, що я ніколи не підтримував цей дурний похід і я попереджував тебе не один раз, чим це все може закінчиться, але ти й слухати мене не хотів, так що не звинувачуй тепер мене у всіх своїх бідах, — промовив сердито Том.

Віллі не знав, що відповісти Тому, адже він мав рацію.

— Ти постійно себе жалієш і вважаєш, що всі мають тебе жаліти за того, що ти такий народився, а я вважаю, що ти просто трус, — продовжив Том в тому ж дусі.

У відповідь Віллі лише відштовхнув Тома та продовжив йти далі, його слова боляче заділи.

— Ну й уходь собі Віллі, мені й без тебе добре жилося, — прокричав у слід йому Том, — краще б я ніколи тебе не зустрічав! Я думав ти мені друг, а з’ясувалось, що ти лише звичайна однокрила Божа корівка з Фіалкової долини, якій там і місце!