Глава 9. Під землею

Віллі щось ретельно видивлявся на карті.

— Що ти там таке побачив? — запитав Том, заглядаючи за спину Віллі.

— Я тут подумав, нам же потрібно як найшвидше дістатись Східного королівства? — промовив Віллі.

— Ну так, а чому питаєш?

— Я дивлюсь по карті, що можна зрізати дорогу через Чорний ліс.

Том підійшов ближче, щоб побачити куди вказує Віллі.

— Ну я не став би цього робити, я чув про цей ліс, що він ніби небезпечний для таких двох комашок, як ми.

— Мало, що там говорять, до того ж дивись, ми скоротимо собі дорогу на дні два-три.

— Я б не став так ризикувати заради цих двох-трьох днів, — наполягав на своєму Том, — у мене чуйка, що щось не добре у цьому лісі.

— З яких це ти пір почав довіряти своїй чуйці? Ая кажу, що нам потрібно йти через цей ліс, до того ж оскільки саме я задумав цей похід то й мені вирішувати!

— Ну добре, добре як скажеш пане командир, — пробурмотів Том.

Біля полудня Віллі з Томом опинились вже біля цього лісу, який виглядав дійсно, не дуже привітливо.

— Що таке Віллі? — промовив Том з усмішкою, бачачи як він вагається, — перехотів вже йти?

— Ні, не перехотів, — Віллі твердим кроком рушив у ліс.

Віллі зовсім не збирався визнавати Тому, що трохи струсив. У лісі було прохолодно та сиро. Можливо це за того, що верхівки дерев були настільки густі, що зовсім не пропускали сонячне проміння. Лише інколи звучав спів самотньої пташки. Незабаром, на стежинці по якій йшли, вони зустріли знак із дерева в навхрест. Вже ніяких було сумнівів, що йти далі не можна.

— Може повернемо назад, тут щось не так, — запропонував Том.

Віллі не хотів визнавати, що Том був  правий і вони лише втратили час.

— Не думаю, що це щось значить погане, — промовив Віллі з награною впевненістю, — пішли далі.

Обійшовши знак, вони пішли по стежинці. Через декілька годин, почало темніти й вони знайшли невеликий пологий виступ, під яким вирішили переночувати. Вони набрали по більше хворосту та розпалили багаття. Розмовляти зовсім не хотілось, можливе таке відчуття справляла ця гнітюча лісова тиша. Води не було де набрати для каші, тому вони поїли засушений виноград та суницю, яку нарвали не далеко.

Віллі запропонував посидіти на вахті, однак, Том відмовився, після чого мовчки підкинув ще дров у вогонь. Віллі не міг зрозуміти, чи сердиться на нього Том чи ні. Закутавшись у свою накидку та після декількох безуспішних спроб, він нарешті заснув. Прокинувшись на наступний ранок, Віллі помітив, що Том так і залишився сидіти на тому місці де і сидів напередодні.

— Ти не спав всю ніч? — здивовано запитав Віллі.

Том у відповідь лише сказав:

— Давай поснідаємо скоріш і вирушаймо далі.

Віллі здалось, що Том виглядав дещо схвильовано, час від часу нервово озираючись навкруги. Поснідавши сушеними яблуками, вони рушили далі. Ближче до обіду почався дощ, однак Том не захотів за цього спинятися, йому хотілося як найшвидше вийти звідси. Він йшов увесь час попереду, як раптом, різко зупинився та став прислуховуватися. Після чого, подав Віллі знак, щоб він мовчав та поманив його до себе.

— Там хтось попереду йде, — промовив пошепки Том.

І дійсно з лісу почали доноситись хрускіт та шум. Том з Віллі залізли за густий кущ, який був трохи далі від дороги та притаїлись. Звідси вони могли спостерігати за тим, що коїться на дорозі, а самі залишатися невидимими.

Невдовзі, на дорозі з’явилося декілька мурах, які були всі озброєні. Ці солдати схоже потрапили в якісь неприємності, тому що четверо із них несли носилки, на якій лежала поранена мураха. Коли мурахи підійшли до того місця, де вони заховались, один із солдатів відав наказ зупинитись щоб змінити тих чотирьох, що несли носилки на інших. Поки солдати змінювались, Віллі хотілось краще розгледіти пораненого, але йому заважала гілка яку він обережно почав  відсовувати.  Однак, ця гілка виявилася дуже сухою, за чого прозвучав раптом сильний хрускіт. Солдати одразу взялися за зброю, а Віллі з Томом ще нижче пригнулись.

— Хто там, а ну виходить! — крикнув один із солдатів.

Однак Віллі з Томом не ворухнулись.

— Якщо не вийдете, то у вас будуть неприємності!

Схоже у них не було шляхів для відступу. Томом дав знак Віллі і вони повільно почали виходити зі своєї схованки з піднятими до гори руками.

Солдат підійшов ближче до них, щоб розгледіти.

— Ви хто такі і що ви тут робите? — запитав сурово солдат, дивлячись на них.

— Ми не хочемо неприємності сер, ми лише хотіли скоротити собі шлях через цей ліс, — відповів Том солдату.

— Ви що осліпли й не бачили знак на дорозі, що сюди йти не можна, тут ведеться війна з Чорними жуками!

— Ми не знали сер, що цей знак означає, ми негайно ж залишимо цей ліс сер, — промовив Том.

В цей момент інший солдат підійшов до того солдата, що з ними говорив і щось йому тихенько сказав. Вони обидва глянули на поранену мураху, яка раптом застогнала від болю.

— Мені не має коли з вами тут розмовляти, я повинен терміново доставити пораненого до підземного королівства, — промовив суворо солдат, — і ви йдете зі мною.