Глава 8. Минуле та сьогодення

Минуло кілька днів з того ранку, як Аня потрапила до лікарні. Стан і не погіршувався, і не покращувався. Постійне запаморочення, особливо, під час ходіння, головні болі та слабкість. Усе це здавалося для неї знайомим, адже не один раз доводилося коротати тижні на лікарняному ліжку.
Але, якщо раніше вона не мала значущого стимулу для одужання, то зараз хотіла якнайшвидше прийти в норму, щоб повернутися до змін у житті. Приємних змін.

Просто лежати увесь день, дивлячись у вікно та на стелю, Аня не могла, тому рятівником був смартфон. Створивши новий текстовий документ, вони описувала всі почуття, які її охопили після знайомства із Зореславом. Навіть почала писати коротке романтичне оповідання, де вигадувала усі можливі та бажані побачення. Уявляла, що це не героїня з чужим іменем, а саме вона — сором'язлива Анна, яка ніколи не була по-справжньому щаслива, нарешті, опинилася у казці.

Звичайно, у казки вона не вірила, знаючи, що принців не існує, та й сама вона ніяка не принцеса. Знаючи, що люди можуть бути підлими, обставини жорстокими, а наслідки болючими, — не тішилася надією, що зможе побудувати з Зоряном такі ж стосунки, про які писала у своїх романах.

Але ж, хіба погано трохи помріяти? Трохи втекти від реальності туди, де можливе все? Погано, так. І це їй теж було відомо, тому що розчарування сильніше за мрії. Через те і не мріяла, а лише писала, неначе колись зможе бути такою ж щасливою, як її героїні.

За вікном йшла сильна злива. Напевно, жовтень вирішив, що годі тішити людство теплом, й настав час показати всю красу та велич осені. Зовсім не сподіваючись, що по такій погоді хтось прийде її навідати, заплющила очі, прислухаючись до шуму дощу, який барабанив по металічному підвіконню.

У свідомості пролунав той страшний скрегіт коліс… Різко розплющивши повіки, побачила у дверях Зореслава.

— Я думав, ти спиш, не хотів розбудити, — тихо промовив, обережно зачиняючи скрипучі двері, щоб не заважати іншій хворій.

— Ні, не сплю, — не ворушачись, промовила, роздивляючись його обличчя, на яке з волосся повільно стікали маленькі краплинки.

Поставивши біля ліжка стілець, Зорян присів, простягаючи руку до Ані. Вона поклала свою долоню в чоловічу, відчуваючи прохолоду. Він легенько всміхався, мовчки дивлячись на неї.

— Маю поганий вигляд?

— Ні.

— Чому тоді так дивишся?

— Та от хочу дізнатися, які думки тебе так налякали?

— Тебе турбують мої думки? — здивувалася, але не відвела очей. — Не занадто рано?

— Рано для чого? — спокійно відповів.

Аня замовкла. Подумки картала себе за цю дивність, яка була присутня в її характері. Однак вона нічого не могла з цим зробити. Життя навчило не довіряти.

— То як, розповіси?

— Краще розкажи трохи про себе. Чим займаєшся?

— Гаразд, не хочеш, не треба, — всміхнувся куточком губ.

— Ти як Софія, — поворухнула пальцями, боячись зайвий раз торкнутися його шкіри.

— Звичайно, адже в нас тече майже одна кров, — відхилився, не відпускаючи її руки. — Я у відпустці, тому нічого не роблю. Їздив у село, дивився на батьківський будинок. Мабуть, доведеться все ж таки продати. Не впевнений, що він вціліє за ще кілька років відсутності господаря.

— Це той, де ви жили із Сонею на сусідніх вулицях? — він кивнув. — Ти вирішив остаточно переїхати закордон?

— Якби не ювілей Соні, я б і не приїздив.

— Пам'ятаю… — відчула, як сум почав накочувати. — Ви справді близькі з нею.

— Так, вона і друг, і сестра. А за кордоном у мене все є: будинок, машина, гарна посада. Там мої рідні. А тут нічого.

— Тільки батьківська старенька хатинка… — ніби продовжила його фразу.

— Можливо, ти приїдеш до мене в гості? — веселіше заговорив.

— Я?! Ні. Ніколи не подорожувала і не буду. Це не моє. Тобі не треба через мене хвилюватися, Зоряне! Я розумію, що ти маєш скоро повертатися, тому… нічого страшного.

— Правда?

Відповіді не було. Бо вона й сама її не знала. «Правда?». Хіба неправда, що зараз розбилися вщент усі її сподівання?

— Анно, я тебе засмутив? Буду тут ще кілька тижнів, напевно, якщо це якось допоможе тобі заспокоїтися.

— Кілька тижнів, які я пробуду в лікарні! Чудова можливість поспілкуватися з тобою… — у серцях сказала, повністю розчарувавшись.

Чому стільки всього залежить від часу? Вийди вона на кілька хвилин пізніше з дому — не збила би машина. Познайомилася би раніше з Зоряном — можливо, вже була б щаслива дружина. Ну, або просто щаслива.

Чому, чому, чому? Чому в інших все вдається легко і з першої спроби? А навіть, якщо не вдається одразу, їм вистачає сил пробувати далі. А вона… Тюхтійка та слабачка! Нюня та невдаха! Ось, якої вона зараз була думки про себе.

— Знаєш, мені терміново треба йти! — Зорян різко підвівся, наче його ошпарили. — З'явилися деякі плани, які треба втілити в життя. Пообіцяй, що не розкиснеш до вечора! Я приїду за кілька годин, добре?

— Тільки, якщо ти дійсно приїдеш, — всміхаючись, сказала, щоб не відлякати чоловіка дивною поведінкою.