У будинку подруги панувало відчуття свята. Музика ще не була гучною, голоси людей лунали, здавалося, звідусіль: з кухні, з гостьової кімнати, навіть з тераси на задньому дворі. Велика компанія дітей галасливо бігала простором житла, радіючи, що батьки не заважають їм весело бешкетувати.
Аня всміхнулася, коли повз неї вітром пролетіли дві дівчинки з кульками в руках. Вони сміялися та наспівували пісеньку «З днем народження тебе», наче вечірка була для них, а не для дорослих.
Звісно, вона пам'ятала, що обіцяла подрузі допомогти, тому одразу пішла на кухню. Вже за хвилину до неї приєдналася Софія.
— Все нормально? — зацікавлено подивилася на порожевілі щоки Ані.
— Так, — відвела погляд. — Кажи, що робити?
— Як хочеш, можеш не казати, — знизала плечима, подаючи їй великого гострого ножа. — Розберешся із зеленню?
— Що я маю тобі «не казати»?
— Ань… — Соня закотила очі. — Розхвилювалася через падіння?
— Ні, твій брат вчасно опинився переді мною.
— Це точно.
Аня помітила, що подруга дивиться у бік коридору. Озирнувшись, побачила Зоряна. Він стояв на порозі, упершись плечем у стіну, й з усмішкою дивився на дівчат. Його руки були за спиною, з-під розстебнутих ґудзиків сорочки виднілася гарна шия та ямка між ключицями.
Легенько всміхнувшись, Аня втупилася у великий пучок петрушки, який від гострого леза почав розповсюджувати апетитний аромат. Вона вміла добре готувати, отже їй не довелося ніяковіти через незграбні змахи ножа. Вправно і швидко перетворивши зелень на подрібнені шматочки, не помітила, як у кухні залишилася лише вона та чоловік.
— Чому мовчиш? — не піднімаючи погляду, звернулася до нього.
— Милуюся видовищем. Ніколи не бачив такого майстерного користування ножем.
— Глузуєш? — подивилася, здуваючи пасмочко волосся, яке намагалося вирватися на обличчя.
— Зовсім ні. Я взагалі не вмію готувати.
— Цікаве відкриття, але не дивне.
Підійшовши до столу, він взяв з дощечки листочок цибулі та відправив його до рота.
— Допомогти?
— З'їсти? — ледь стримала сміх, дивлячись, як той скривився від гіркоти.
— Ні, порізати. Хоча, й з твоїм варіантом можу впоратися, — Зорян щиро всміхався, даруючи бажання повторювати за ним. — Чим займаєшся?
— Цибулю ріжу.
— Хах, — присів на стілець, роздивляючись, що можна скуштувати зі столу.
— Займаюся музикою та книгами. Але працюю бухгалтером.
— Судячи зі скрушного тону, робота тобі не до вподоби?
— Вірно. На жаль, мої романи ніколи не прочитають. Усі вони лише мешканці теки в ноутбуці, — мигцем поглянула на нього. — А взагалі, я не люблю про це говорити, не знаю, навіщо сказала…
— То ти сама пишеш музику і книги? — здивувався. — Про це не треба мовчати. Це дуже захопливо!
— Не сміши. Кому воно потрібне? — відвернулася, щоб не помітив засмученого виразу обличчя.
— У першу чергу — самій тобі. Однак, якщо ти соромишся показувати свою творчість… Це означає, що вона варта увага.
— Логіка? — озирнулася, миючи дощечку.
— Логіка в тому, що безглуздя кричить про себе на кожному кроці, а щось варте ховається «у теці ноутбука».
— Хто там казав про кандидата нудних наук? — засміялася, сподіваючись перевести тему бесіди.
Зорян замовк, але всміхався. Він помітив, що вона дійсно не бажає говорити про це, тому вирішив відкласти купу запитань на потім. Спершись ліктем у стіл, й притиснувши долоню до підборіддя, продовжував спостерігати за рухами Ані. Кілька разів трохи повертав голову, ніби прислухаючись до розмов гостей.
— Коли всі достатньо вип'ють, і не помітять моєї відсутності, планую покинути вечірку.
— Твоє право.
— Якщо до цього часу тобі також набриднуть танці та співи, запрошую приєднатися, — підвівся з-за столу, уважно дивлячись на Аню.
— Знову втечемо за ріг будинку?
— Якщо бажаєш. Або можна поїхати до центру, погуляти вечірнім містом. Я знаю чудову місцину, де продають аж занадто смачну каву.
— Думаю, що Софія образиться. Тому, дякую, вимушена відмовити.
Аня дивилася в його карі очі крізь силу. Вона давно не спілкувалася з чоловіками при неформальних обставинах. Лише по роботі, і то там тільки підстаркуваті мужики, які не можуть стати для неї рівними співрозмовниками. Звісно, розуміла, що Зорян фліртує з нею. Звісно, розуміла, що це до біса приємно. Але… але вона не могла дозволити собі знову…
Знову закохуватися. Адже романтичний склад душі швидко прикипав до людини, а потім боляче і з опіками, живою раною відривався від стосунків. Довірлива, наївна, ніжна… Більше не хотіла такою бути. Не хотіла, щоб її серце безжально розбивали. Так, вже не маленька дівчинка, а доросла жінка, яка глибоко всередині свідомості все ще залишалася вразливою.
Відредаговано: 26.10.2022