Частина 2. Ніколь

  Дорога до Чернігова минає немов у тумані. Ні, ні, погода чудова, просто я не здатна фокусувати увагу ні на чому, крім спогадів про Нікіту та наш поцілунок. Весь час дивлюсь у вікно, щоб ніхто з пасажирів не бачив мого розчервонілого від сум’яття та переживань обличчя. Для одного дня занадто багато емоцій. Занадто. «Ніко, схаменися, прийди до тями! Тобі ще доведеться пояснювати батькам свій раптовий приїзд, а ти літаєш у хмарах!» - розум намагається достукатись здорового глузду. Але хто його слухатиме після такого палкого поцілунку? Щойно згадую, як міцно Нік притиснув мене до себе своїми сильними руками, по тілу біжать мурашки, а місця, яких він торкався, починають сіпатися, нагадуючи про те, наскільки ці дотики буди приємними. Потім згадую гарячі губи, що накрили мої вуста поцілунком. Цей поцілунок був настільки жаданим, що коли він завершився, мені здалося, ніби в мене забрали повітря, і я от-от задихнуся. Злегка торкаюся пальцями губ. Сподіваюся, я не розчарувала хлопця, адже, на відміну від мене, він досвідчений та вправний у цих речах. Подумки даю собі ляпаса. Ніко, він закоханий в тебе! Все інше не має значення!

  Поглинута думками про все, що сьогодні трапилося, навіть не помічаю, як автобус приїздить на автовокзал мого рідного міста. Поспіхом викликаю таксі та першою вилітаю з автобусу, бажаючи уникнути зацікавлених поглядів пасажирів.

  За двадцять хвилин я вже стою біля дверей нашої квартири та тисну на дзвінок. Чую по той бік кроки, і серце моє починає калатати від хвилювання. Але щойно двері відчиняються, хвилювання враз змінюється шаленим подивом. Переді мною стоїть мама, а на руках в неї сидить маленьке сіре кошеня.

- Ніка? – в мами округлюються очі.

- Мамо, котик?! – роблю крок через поріг, розпливаючись у широкій посмішці.

- Нікусю, що ти тут робиш? Чому не попередила про приїзд? – за спиною мами з’являється тато.

- Це кошеня?! Це кошеня?! – ігноруючи задане мені питання, починаю леститися до малечі, що тихо муркоче в мами на руках.

- Це той самий подаруночок, про який ми казали, - посміхається тато.

- З днем народження, доню! – мама простягає мені маленький сірий клубочок, і я не можу стримати емоцій.

- В мене буде мій власний котик?! Мій котик?! Не можу повірити! – підношу малого муркотуна до обличчя й торкаюся носом його маленького мокрого носика. – Який же ти солоденький, який же пахучий! – пригортаю малечу до себе. – Як же я вас люблю! Дякую! Дякую! – цілую батьків, і ті посміхаються.

  Мені ніколи не дозволялося мати власну домашню тваринку. Мама страшний педант, вона не хотіла чути в квартирі запах тварин і, тим паче, терпіти безлад, який ті періодично влаштовують. Єдині тваринки, які були дозволені у нас вдома – це рибки. Але за акваріумом потрібен був правильний догляд, а робити це через зайнятість було нікому, тож й рибки надовго в нас не затримались. Тому подарунок у вигляді маленького кошеняти – це щось за межею фантастики.

- Тьотя Оля дозволила тримати в її квартирі домашнього улюбленця, тож, вважай, це і від неї подарунок також, - пояснює мама, і тепер все стає зрозуміло.

- Обов’язково розцілую тьотю Олю, щойно повернусь, - сміюсь я.

- Доню, а тепер, може, поясниш, чому не попередила про приїзд? Ми би підготувались, як слід, - каже тато.

- Просто я за вами дуже скучила, а ще з’явились новини, про які  захотілося терміново розповісти, - мнуся на місці.

- Ти голодна? Ходімо на кухню, і все розкажеш, - говорить мама. – І, до речі, це дівчинка, - додає вона, забираючи в мене з рук кошеня, аби дати мені можливість зняти взуття.

  Зізнання в тому, що я влаштувалася на роботу дається непросто. Мама реагує так, як я й очікувала, досить емоційно, беручи моє працевлаштування на свій рахунок. Доводиться досить довго її заспокоювати, пояснюючи, що я би знайшла підробіток у будь-якому разі, незалежно від того, продовжила б вона працювати далі, чи ні. Адже я завжди мріяла про фінансову незалежність від батьків, тож чому б не скористатись таким чудовим шансом, коли він випав на мою долю? Після усіх аргументів на користь моєї нової роботи, мама нарешті трохи розслабляється. Татко ж погладжує мене по голові, підбадьорюючи та вселяючи мені віру у власні сили. Обстановка трохи розряджається, і, не зважаючи, на попередній настрій розказати всю правду, в тому числі, про розбірки в студентському чаті, все ж вирішую змовчати. Так буде краще. Тим паче, все вже позаду. Дуже кортить розповісти про Нікіту. Але що я зараз можу про нього сказати? Що ми цілувалися? Ми ж поки  офіційно не пара. Тож про свої нові стосунки я також мовчу. Хоча всередині щоразу розливається щастя й тепло, щойно згадую про зеленоокого брюнета, котрий заволодів моїм серцем.

  Мама повідомляє бабусі з дідусем про приїзд їхньої коханої онучки, і вже за годину ми усією родиною святкуємо мій день народження у нас вдома. Як же я скучила за такими теплими, приємними вечорами в колі найрідніших людей. Насолоджуюся їхньою компанією та розмовами про все на світі. Дідусь розповідає про  турніри з доміно, що проходять у них в дворі та про те, як він допомагає своєму ліпшому другові звільняти його старий гараж від усілякого барахла та наводити там порядок, щоб обладнати місце для зимових турнірів. Бабуся ділиться новими кулінарними відкриттями та рецептами страв, які принесла з собою до святкового столу. Мама ж розказує про те, як просувається підготовка до прощального концерту в її рідній балетній студії. А татко весь вечір просто мовчки посміхається, з ніжністю спостерігаючи за тим, як я бавлюся з моїм маленьким пухнастим подаруночком, котрий саме пригрівся в мене на колінах та задрімав.