Побачивши тебе, забувши про все

Почувши це, Христина завмерла на місці, вона розуміла, що Орина за лічені хвилини донесе це пані Наталі і та не на жарт розсердиться. Та за мить, хтось схопив Христину за руку і потяг за собою у протилежну сторону від маєтку, та дівчина і не чинила опір, вона хотіла якнайшвидше втекти звідти, попри те, що їй потім дістанеться. За якийсь час, Христина зупинилась, аби передихнути, її очі піднялися вгору, де вона побачила незнайомого юнака, це був високий за зростом хлопець, з гарними карими очима й темним волоссям. Христина трохи відійшла назад й невпевнено спитала

— Ти хто?

— Ну знаєш.. доки ти пробігла зі мною пів кілометра, тебе це не дуже хвилювало

— Ну взагалі-то це ти мене за руку схопив! А я вже просто..

— А ти просто побігла зі мною.. щось цікаве

— Не переходь на іншу тему! Ти хто? І до речі, що ти взагалі там забув?!

— Якщо коротко, то я побачив, що ти звідкись тікаєш, а потім тебе хтось покликав і.. вирішив тобі допомогти

— Я не тікала.. я просто.. хотіла вийти на декілька.. годин 

— Виходить я взагалі тобі допоміг! Що ти до речі, робила у маєтку диявола?

— Де-де? 

— Ну у маєтку тому! Чи ти і є та сама німецька баришня?

— Я взагалі-то там служу Наталі Ваншетц! 

— Тій дияволиці? Ото не пощастило, схоже недарма тікала

— Що? Пані Наталі ніяка не дияволиця! Вона чудова й дуже добра дама, вона мене дуже любить!

— Саме тому ти і тікала?

— Та ні ж! Я тікала тому що.. мене видають заміж, але я не хочу..

За декілька секунд, обличчя Христини наче завмерло, вона виглядала дуже засмученою після своїх же слів

— Вибач.. я не знав.. це.. та пані тебе видає?

— Так, вона.. але я не хочу засмучувати панну! У неї і без мене проблем купа.. а я її тільки обтяжую..

Христя була неймовірно засмучена, вона ледве стримувала сльози й намагалася не заплакати, прикриваючи руками обличчя 

— Ей, ти чого? Хіба твій наречений такий вже страшний?

Христина трохи засміялася, але потім швидко відповіла 

— Ні! Це.. пан Черницький, і він не страшний, просто я не хочу заміж.. не кохаю я його.. та ще й влетить мені, як Орина розповість, що я втекла..

— А як не розповість?

— Розповість! Ще й як! Вона мене терпіти не може, одразу після свого приїзду.. а, ти взагалі, як опинився біля маєтку?

— У мене недалеко ковальня є невеличка, я весь час там і проводжу

— То ти коваль? 

— Так, шкода мій батько ніколи не розумів моє справи.. ми вже декілька років не спілкуємось..

— Мені шкода..

— А що до твоїх батьків? Ти з ними спілкуєшся? Чи вони разом з тобою служать панні?

— Ні.. я не просто їй служу, я кріпачка.. а батьків я й знати не знаю, я з дитинства сиротою залишилась. Потім мене то продавали пани, то купляли, я все своє дитинство працювала, та коли мені виповнилося 14 років, мене викупила пані Наталі, я їй її покійну сестру нагадувала.. з того часу я почала працювати у неї в маєтку, там мені набагато більше подобалось, ніж у інших панів..

— Ого.. ти дуже сильна, ти стільки пережила..

— Так, раніше мені було дуже нелегко.. до речі, ми зараз де?

— Ти що, нашого озера не знаєш?

— Ні.. я взагалі не з Києва.. я родом з Харкова, принаймні раніше завжди там жила, доки панна мене не викупила й до Києва не привезла

— Ми зараз біля Березнівського Озера, кажуть це озеро зачароване..

— Зачароване? Жартуєш? Ще скажи що ти у діда мороза віриш!

— А як скажу що вірю!

Христина знову засміялась

— То все ж, як тебе звати ковалю? Я тобі тут душу виливаю, а навіть твого ім'я не знаю!

— Я взагалі-то твого теж не знаю! Ну а так, я Василь Семенюк, але для тебе можу бути просто Василько, ну а ти?

— А я Христина Левченко! Принаймні, до пані Наталі, інші пани казали, що моє прізвище Левченко. Особливо коли я у полі працювали, вони завжди до мене на прізвище зверталися, адже багато Христина працювали на них

— Тоді вставай, Христино

— Тобто?

— Пішли покажу тобі красу Києва! Про це озеро стільки розповідають!

— Я тебе декілька хвилин знаю, як я можу кудись з тобою йти?

— А буде краще якщо ти тут сама вночі залишишся? До того ж ти наврядчи дорогу додому знаєш, чи знаєш?

— Ну.. ні.. я просто до цього на вулиці майже не була! Іноді у саду гуляла, разом з панною..

— Тим паче! Ходімо, я тобі легенду розповім про це озеро

Неохоче Христина попрямувала за Василем, але невпевнено

— Що за легенда?

— Про це озеро.. кажуть рівно сто років тому, тут зустрілися двоє закоханих, але вони посварилися на цьому місці і через рік, знову тут, вони зустрілися і одружилися, а померли вони в один день

— Теж тут?

— Та ні, а може й так.. хто його зна, це просто легенда

— Ну добре, тоді покажи мені гарні місця тут

— Ходімо!

Христина всю ніч проговорила з Василем і гуляла біля озера, саме тоді вона була щирою і тоді їй не доводилось ні перед ким кланятися і нікому служити, тоді вона була дійсно щасливою й вільною. Повернулась вона майже під ранок, Василь допоміг їй потрапити до маєтку, але Христина неймовірно боялась повертатися, адже вона втекла на всю ніч без дозволу панни, і це не могло залишитися непоміченим. Христя тихенько зайшла до маєтку й намагалася швидко пройти до своєї кімнати, але у коридорі вона зустріла Орину..

— То он де ти!

— Доброго ранку панно..

— Так вже ранок, а тебе останній раз бачили ввечері! А саме я тебе бачила! Коли ти хотіла непомітно втекти!

— Панно, ви не так зрозуміли..

— Байдуже! Пані Наталі з тобою розбереться! Вона до речі, тебе вже чекає у своїй кімнати!

Орина швидко зникла з полю зору Христі, трохи штовхнувши дівчину. Але зараз Христині було не до розбірок, вона невпевнено покрокувала до кімнати пані Ваншетц. Дівчина повільно відкрила кімнату, а її серце наче вистрибувало з грудей, вона тихенько підійшла ближче до дами, яка сиділа до неї спиною з купую слуг, які робили їй зачіску та доповнювали макіяж, пані до чогось готувалася.