Розділ 1

Коли виходжу зі скляних дверей офісу, якраз накрапує дощ. Не люблю дощ. Його важкі краплі вбираються в одяг, скочуються по обличчю, нагадуючи сльози. Вітер і дощ часто подорожують разом, а от після настає Туман. Раніше я любила дощ і особливо любила Вітер. Чортові асоціації. Але це все, що лишилося. Решта давно в минулому. Сьогодні я висококласний бізнес-аналітик Аріна Туманова.

Шукаю поглядом таксі. Ще кілька днів занять з водіння і мамин жучок перейде в моє одноосібне користування. Тато подарував мамі нову машину на День народження, і я просто не мала права звалювати на її голову вагання, що робити зі стареньким ніссаном. Можна сказати, я її врятувала!

Жартую. Насправді я верещала від захоплення і була неймовірно щаслива дізнатися, що білий жук, який ще не розгубив сили, дістається мені.

У руці вібрує мобільник і я, нарешті помітивши потрібну машину серед величезної кількості різношерстого заліза, приймаю виклик.

 — Привіт, мила. Вже звільнилася? — бадьорий голос на тому кінці слухавки повертає мене в домашню атмосферу.

— Так, привіт. Я тільки-но сіла в таксі, — це правда. Якраз пристебнула ремінь безпеки на задньому сидінні.

— Забіжи до магазину, Аріно, купи стандартний набір.

Дощ посилюється, а я без парасольки. І що мене трохи дратує в нашому спільному житті з Артемом, так це те, що працюючи вдома і маючи можливість робити перерву коли заманеться, він не вважає за потрібне турбувати себе походом до супермаркету, який знаходиться на протилежній вулиці. Закочую очі, але погоджуюсь, бо бажання обговорювати це питання абсолютно точно відсутнє.

Таксі, яке на моє прохання загальмувало раніше зазначеного місця, я, звичайно, відпускаю. А на вулиці вже злива. Я промокаю до нитки, поки йду вздовж парковки і нарешті проходжу у карусельні двері.

Стандартний набір — це хліб, молоко та яйця, але заходжу ще у відділ кулінарії. Останнім часом я, вічно зайнята роботою, мало приділяю час куховарінню. І рада тому, що Артема це не бентежить, тому теж заплющую очі на дратуючі мене дрібниці. Наприклад, біг до будинку під стіною води.

— Ох, як ти промокла! — здивовано вигукує він, ніби у нашій квартирі немає вікон.

— Так, тепер мені не потрібен душ. Економія! — усміхаюся я, цмокаючи його в щоку.

Він забирає шопер із моїх рук і несе його на кухню, щоб розкласти продукти по полицях. Я зайнята тим, що швиденько роззуваюся і біжу до ванної, щоб якнайшвидше погрітися під гарячою водою. Не освіжає, але я сьогодні достатньо освіжилася.

На кухні вже панують запахи розігрітої їжі, тож мені залишається тільки розставити тарілки та додати до них приладдя. Коли сідаємо, зауважую, що Артем надто напружений, але він частенько усім незадоволений. Не зізнається, але я знаю, наскільки він боїться конкуренції. Останні кілька тижнів наші розмови тільки й містять, що його скарги на компанію, в якій ми працюємо. І зараз теж.

— Вони притягли звідкись з-за кордону цього чортового вискочку і тепер він копатиме під мене!

— Тьом, припини. Це ж його робота — ритися в паперах, що такого? Якщо в тебе все чисто, то переживати немає про що, — намагаюся звучати якомога спокійніше і засовую в себе чверть котлети. Я дуже голодна!

— Якщо? Якщо, Аріно?! Тобто ти маєш сумніви? Ну чудово, що сказати. Якщо ти, моя дівчина, моє єдине кохання з першого курсу, сумніваєшся в мені, що говорити про них, га? Не дарма вони взяли ще одного аналітика пів року тому.

— Ти надто переймаєшся, — кажу примирливо, — його взяли на половину ставки. Може, він навчається і практикується заразом.

— Практикується! — голосно пирхає Артем, відпихаючи від себе тарілку. А я ні. Я їсти хочу. — Забула, як складно було нам поєднувати роботу з навчанням? А цей прямо все встигає!

Я тільки плечима знизую. Коли він у такому настрої, легше погодитись, бо одна моя фраза здатна викликати бурю невдоволень. Посилену в сто разів відколи ми почали розмовляти.

Не сказати, що я дуже намагалася поєднувати роботу з навчанням. Магістратура давалася складно, вимоги викладачів посилювалися і якщо на інших спеціальностях можна було домовитися навіть про негласну заочку з відпрацюванням та додатковими роботами, то нас не жаліли. Тая Жарова, моя подруга, раділа, що не зупинилася на бакалавраті, а ось ті, хто продовжив навчання, гарували, не підводячи голови.

Мене взяли до однієї невеликої фірми. Тоді мені здавалося, що можна встигнути все, варто лише забажати. Якщо коротко, нічого я не встигала і пішла після двох тижнів безрезультатного стажування, на якому я тільки тим і займалася, що писала реферати на робочому комп'ютері.

— У будь-якому разі, і щодо перевірки, і щодо нового аналітика, тобі не варто перейматися. Я ж не переймаюся.

Насправді переймаюся. Тому що з офісу Артема прибрали через довгий язик. Дуже він любить обговорити проекти з тими, з ким цього робити не варто. Його взагалі хотіли звільнити, хоча він фахівець хороший і кухню зсередини знає, а щоб його замінити потрібен час на пошук та стажування новачка. То і був Артемів козир. Козир кожного із нас.

Тепер Тьома працює вдома та отримує інформацію дозовано. А його єдине джерело інформації — я — теж не завжди перебуває під сліпучим сонячним схваленням керівництва. Артем палкий у прояві почуттів на публіці і оскільки працюємо ми в одній компанії, напевно, бояться, що я можу йому багато розповідати. Тому з його переходом на віддалену роботу, до мене стали ретельніше придивлятися.

Взагалі віддалена робота — це дуже здорово! Ти не витрачаєш ані часу, ані грошей на проїзд, формуєш себе, свій графік і тобі навіть нема куди спізнюватися! Багато хлопців коли дізналися, що Лукашин працюватиме з дому, почали бігати до начальства, але у відповідь отримували тільки по голові. Фігуральною мовою висловлюючись. Загалом розмова була закрита так і не розпочавшись.

— Можливо, можливо… — задумливо бурмотить він, знову підтягуючи до себе тарілку і все-таки повертає виделку в руку, — а може, ти б поговорила з Аланьєвим, га? Все-таки досвід у нього…