Глава 13. Дитяча звитяга

Зранку Аня познайомилась з хлопчиком Юрком. Вони разом гралися у піску після сніданку. Він сам підсів до неї і запропонував погратися разом. Він був дуже привітним хлопчиком. Приніс з собою свою машинку самоскид і запропонував Ані погратися його іграшкою. Так вони у двох проводили час на самому краю майданчику попід лісом, за яким виднілось поле. Раптом до них в пісочник заскочив коник і завмер. Діти почали розглядати його кумедні довгі ноги та тільце. Аня відклала самоскид і підійшла тихенько на носочках до коника, схилилась над ним, склавши долоні до купи і стрибнула, намагаючись його упіймати. Коник високо стрибнув на інше місце, а Аня спала обличчям в пісок. Потім коник стрибнув ще і ще раз, тікаючи від дітей у поле через ліс.

- Давай хутко збігаємо наловимо коників і зробимо змагання, чий далі стрибає, - запропонувала Аня.

- А де ми їх знайдемо? – запитав Юрко.

- Вони там в полі стрибають. Я знаю.

- Але ж нас ніхто не відпустить у поле за територію.

- Там у паркані є лаз. Ми швиденько збігаємо та повернемося назад. Ніхто навіть не помітить, що ми ходили, - переконувала Аня.

- А якщо ми загубимось?

- Ти що, боягуз? – запитала недовірливо Аня і з підозрою глянула на Юру.

- Ні! Я не боягуз, - відповів Юрко.

Діти оглянули територію. Діти, які знаходились на майданчику, переважно були зайняті гойдалками і не звертали увагу на Аню з Юрком, які були далеко попід парканом на самоті. Вихователька була відсутня разом з багатьма дітьми, які залишились у приміщенні.

Аня полізла попід парканом першою. Вона легко подолала звитягу і з іншого боку покликала Юрка. Юрко почав перелазити і також досить легко здолав перешкоду. Це було ледь примітне місце у дерев’яному паркані, бо воно заходилось майже у хащах, вкрите гіллям дерев. Цей лаз певно зробили якісь собаки, і так він і залишився непоміченим для дорослих. Але не зміг залишитись непоміченим Анею. Бо хто шукає, той завжди знаходить. Діти не повідомивши нікого з дорослих втекли з території Центру. Вони наче вирвалися на волю і раділи усьому. Перш за все тому, що тут не було сварливої та не зовсім привітної виховательки і можна було робити, що завгодно.

Поле мало дуже високу траву, в якій можна було легко сховатися у весь дитячий зріст, навіть не присідаючи наприсідки. Це дуже тішило діток, тому вони почали гратися у схованки та шукати одне одного у траві. Стояла тепла сонячна погода, співали пташки і було так весело. Аня навіть згадала свої приїзди до бабуні, яка дозволяла дівчинці трохи побешкетувати, а вона і рада була цій можливості. Гарні метелики, спурхнувши, сідали з одної квітки на іншу. Співали цвіркуни. Стрибали коники. Що ще потрібно, щоб відчути себе щасними.

Аня з Юрою бігали полем і намагаються зловити коників. Стрибали і падали, стрибали і падали знов А потім весело сміялося з цього. Намагалися ловити їх на льоту, долонями в траві, але ніяк не виходило приборкати хутких коників. Граючись, діти непомітно для себе майже перейшли все поле, яке закінчувалось невеликим урвищем. На іншому боці починався ліс.

- Вау! Круто! Побігли туди! – запропонувала Аня і рушила через місток.

- Але ж ми лише за кониками прийшли, - відповів Юрко.

- Але ж це цікаво! Я ніколи не було у такому лісі? А ти? – запитала Аня.

- Я також, - відповів хлопчик.

Аня пропустила Юрка вперед і він почав повільно йти навісним мостом. Аня йшла слідом. На середині моста Юра почав сповільнюватися. Він нервував і постійно обертався, дивлячись на всі боки. Місток почав потроху розхитуватися, а хлопчик кричати від страху.

- Перестань кричати і хитатися! Ми можемо впасти, - сказала Аня.

- Мені моторошно, - відповів Юра.

- Не дивися донизу. Дивись лише вперед. Мене так тато вчив.

Нарешті дітки перебралися на інший бік і сіли спочити. Тільки зараз вони збагнули, як далеко зайшли від Центру. Ліс здавався майже непролазним і Юра почав проситися назад.

- Йдемо назад, - сказав Юрко.

- Якщо хочеш, можеш йти сам. Я піду далі, - відповіла на це Аня.

- Нас вже мабуть шукають, - додав Юрко.

- Там у лісі печера дракона. Він спіймав мою бабуню і я маю його зупинити, допоки він не зробив лихо комусь ще! Наприклад, татові, – відповіла сміливо Аня.

- Якого дракона? – лячно перепитав Юрко.

-  Дракона, який почав війну. Через якого люди втекли з дому, і ми з тобою опинились тут. Ти чув, як вночі він сопе. Я маю його зупинити. Мій тато як раз поїхав до бабуні на окуповану територію. Я не хочу, щоб дракон причинив татові біль.

- А звідки ти знаєш, що це той самий дракон? – спитав Юрко.

- Він напав на нас, коли ми тікали на нашій машині. І с тих пір він зі мною розмовляє, - додала Аня.

- І що він тобі каже? – із зацікавленістю спитав Юрко.

- Він каже, що я сама у всьому винна!

- Але же це не правда, так? - здивовано сказав Юрко.

- Так ти підеш зі мною, чи ти хочеш, щоб він продовжував вбивати людей, невинних людей?