Я вже нічого не чула. Світ зовсім зник, забравши з собою неприємний дзвін в вухах. Я наче спала. Я оглянулась довкола та побачила перед собою Пандору. Але з нею щось було не так. Вона була вже трохи розмитою.
— Що відбувається? — запитала здивовано я.
— Був вибух, тебе поранили, — пояснила вона.
— Ні, — сказала я, після чого додала, — що з тобою?
— Нічого страшного, — відповіла вона, — зараз ти важливіше.
— Я знайшла коди, — повідомила її я.
— Знаю, — прошепотіла вона, — нам час в дорогу.
— Куди? — поцікавилась я.
— Зараз взнаєш, — промовила вона та взяла мене за руку.
Я не знала де була. Це був точно не мій спогад. Я дивилась в тілі Вінтерроуза на зовсім молоду Дживон. Він перевів погляд на комп’ютер з зображенням ДНК. Він оглянув всю лабораторію та зробивши коло по ній, після чого заговорив:
— Дживон, ти зробила правильний вибір. Твоя ДНК відповідає всім параметрам. Ти готова до наступного етапу? — поцікавився він.
— Що саме я повинна робити? — запитала Дживон.
— Ти повинна взяти участь у проєкті "Еволюція". Ти станеш частиною експерименту, який змінить твоє життя і життя всього людства, — відповів Вінтерроуз, не випускаючи з рук свою паперову теку.
Дживон поглянула на нього. В її очах було суміш відданості та тривоги.
— Я не знаю, на що я йду, але я знаю, що моя ДНК може допомогти, — сказала Дживон, виражаючи впевненість.
Вінтерроуз усміхнувся і подав їй документи для підпису.
— Ти зробила мудрий вибір, Дживон. Після цього твоє життя зазнає кардинальних змін, і ти станеш свідком переважного етапу еволюції людства. Ти будеш піонером нового етапу, — він пояснив, коли вона підписувала документи.
Мені було цікаво, що це за проєкт "Еволюція", але Вінтерроуз не розкривав більше деталей. Він лише вказав на те, що це справа великого значення, і далі деталі будуть розкриті під час самого експерименту.
Все змінилось знову. Я знов огледілась. Я дитина. Так дивно. Я була в школі. Ні, не дитина. Мені шістнадцять! Той день коли мене покинули. От тому я плачу та стискаю в руці валізу. Тут і так більшість з всього шкільне приладдя. Я була «невдалою» дитиною.
Чужою для її чоловіка.
Не достатньо доброю для неї.
А Пандора йде тримаючись за руку з Ноут і регоче.
Джей з’явився наче нізвідки і вихопив в мене валізу. Я обняла його, а він заговорив:
— Думав ти тут не з’явишся, після вчорашнього, — прокоментував він.
— Я провалила екзамен, знаю, — прошепотіла я.
— В тебе середній бал був 80% і ти кажеш, що провалила? — здивовано прокричав він.
— Так, — відповіла я.
— Тоді до мене на хату, якщо гадюка тебе помітить, проснешся в дурдомі, — пожартував він.
— Тоді погнали! — закричала я, — на хрін школу!
— Тихіше, — попросив він, — мені ще тут три місяці довчитись треба.
— Тобі пощастило, — сказала я, — тобі вісімнадцять. А мені що робити?
— Ну, кинь школу, — порадив він, — ти і так на пів найманка, на пів кібердетектив. Тобі та школа потрібна, як мертвому гроші.
Пандора та Ноут продовжували реготати, а ми з Джеєм направилися до його будинку. По дорозі він розповів мені, що вчорашній екзамен — лише дурниця, і що у нього для мене є план.
Але я знову не змогла насолодитись приємним минулим. Я була в відділу за серйозну статтю. Шляк би їх трафив! Робота в мене така, ну везла я партію пушок заборонених пушок, а хто говорив що за це загребуть?
Чоловік середнього віку наблизився до мене, тримаючи теку в руках. За коротку мить тиші, він заговорив:
— Ексенайт Джи Юн, ви знаєте за що були затримані? — запитав він.
— Так, — відповіла впевнено я, — але для чого, аж майор Організації прийшов зі мною теревенити?
— Я прийшов з пропозицією, від якої не можна відмовитись, — сказав він та усміхнувся.
— Я можу ознайомитись з усіма документами та порадитись з адвокатом, щоб внести корективи? — поцікавилась я.
— Документів немає, — промовив він, — так чи ні?
— Для чого вам я? — запитала я.
— Ти дочка одного важливого персонажа, треба організувати підставу, — пояснив він, — готова?
— Але мені нічого не відомо про жодні підстави, — заперечила я.
— Це не проблема. Ми вже все обдумали. Тобі потрібно буде виконати завдання для нас, і ми створимо тобі відповідне алібі, — продовжив майор.
Я замислилася. З одного боку, це було надто ризиковано і неетично, а з іншого — це може бути виходом з непростої ситуації.
— Тобі доведеться допомогти нам у виконанні завдання. Ми знаємо, що ти все вмієш, — додав він, якби читаючи мої думки.
— Якщо я згодна, що мені за це буде, як ви мені подякуєте, адже це для мене не безперешкодно, — вимагала я.
— Зараз це не має значення. Важливо, щоб ти зробила свою частину угоди, — суворо сказав він.
Мені доводилося вибирати між ризиком і власною свободою, вагалася, але кінець кінцем згодилася.
— Добре, я вам допоможу. Але згодна лише за умови, що ви виконаєте свою обіцянку, — заявила я.
Майор усміхнувся, та цей усміх був якось непривітний.
— Ти не розумієш, як це працює, але ти будеш нам вдячна за те, ким ти станеш, — прошепотів він.
Спогад миттю розсипався.
Я оглянулась довкола. Це було місце під дивним, зламаним скляним куполом. В центрі стояла Пандора. Наче ще жила…
Я підійшла до неї і з усіх сил обняла.
Й завагалась.
Вона не просто вірус в моїй голові.
Вона жила.
Вона моя сестра.
І хоч ми не знали один одного, в нас був ще один короткий шанс.
— Не йди! — прокричала я, — не залишай мене саму!
— Ти не сама, — прошепотіла вона, — в тебе є Джей, Аввадон…
— Джей зіп’ється, а Аввадон лиш втратить інвестицію, — сказала я, — в нас буде ще один шанс. Один маленький шанс. Проживемо рік, а тоді вб’юсь, щоб ми не страждали.