Епілог

В покинуте селище заїжджає машина, прямуючи пустинними вуличками навпростець. Двоє чоловіків здивовано роздивляються зарослі бур’яном подвір’я з перекошеними парканами та занедбаними будинками, не розуміючи де поділися ті, хто жив тут раніше.

— Ти впевнений, що це тут? — питає один в іншого, здіймаючи кудлаті брови.

Він дивиться на карту, що стискає в руках його приятель. З дзеркальця звисає хрестик, закріплений на чотках, й гойдається в різні сторони через рух автівки.

— Вона казала, що відвезе дитину на похорон матері, — відповідає інший.

Машина під'їжджає до воріт церкви, де зупиняється й чоловіки виходять на вулицю, аби трохи озирнутися довкола.

— Це було рік тому, Романе, — каже чоловік, запалюючи цигарку, й вдихає їдкий дим.

Повільно видихаючи, він дивиться на дерев’яні ворота з чудернацьким надписом «КРО», який одразу зацікавлює допитливого чолов’ягу.

— І що могло статися за рік з цілим селом, Евгене? — Роман вочевидь нервує, озираючись на моторошне селище-привид в яке подалася його колишня жінка, забравши їхню спільну доньку.

— Що це за маячня? «КРО»? Що це в біса означає? — питає в товариша Евген, підіймаючись напівзруйнованими сходами ближче до воріт. — Як, кажеш, називається це селище? Кропивище? Кропивна?

— Кропивна, — відповідає Роман, насторожуючись через побачений надпис.

— Можливо… вони ховалися в середині від чогось? — цікавиться чоловік, хапаючись за дерев’яні двері, аби відчинити їх.

Проте йому не судилося побачити те, що ховається від нього всередині, адже його товариш починає голосно кричати, вказуючи рукою на дещо насправді моторошне.

— Евгене! Що це за бісів туман такий? — горланить від жаху Роман, майже підскакуючи на місці. — Що б там не було в тій клятій церкві… хутко… сідай в машину!

Такий густий та загадковий туман, що повільно наближається до непроханих гостей, змушує переляканих чоловіків негайно рушити з місця та сісти в машину, аби відчути доволі примарну безпеку. Вони намагаються від нього втекти, щосили давлячи на педаль газу. Однак замість того, щоб виїхати з села, вони знову повертаються в нього, цілковито занурюючись у непроглядний туман. Не бачачи нічого далі капота автівки, вони з жахом розуміють, що втрапили в якусь потойбічну халепу.

Селище-привид не відпускає своїх гостей, приймаючи їх у свої дружні обійми раз та назавжди.