6

Вкотре моєму подиву немає межі. У Пенсаколі на подібних ярмарках я була сотні разів, але чомусь тут усе було інакше. Люди привітніші; музика голосніше;  вогні, які заманювали на атракціони – яскравіші.  Навіть повітря відрізнялося. Віно дурманило, роблячи антураж ще більш концентрованішим.

Ми прийшли в розпал ярмарку. Навколо тинялися люди й нашій п'ятірці було важко не загубитися між ними. Першою зникла Кім.

З дзвінким криком "Я хочу солодку вату!", як було заплановано раніше, сестра розчинилася у натовпі. Алекс хотів заперечити, але потім передумав.  Напевно, вирішив дати сестрі волю та перемкнувся на спілкування з Ендрю. Даремно…

Як тільки ми опинилися на ярмарку, Майк супроводжував мене беззвучною тінню. Іноді підморгував мені усміхаючись. Від чого мої щоки спалахували рум'янцем ще яскравіше.

Наші переглядки можуть бути помічені, невже не боїться цього?

— Ходімо, постріляємо!  — закінчивши своє емоційне оповідання, Ендрю швидко перемикнувся на іншу діяльність. — Я хочу собі ту велику панду! Алексе, ти виграєш її для мене? — скрививши дурну гримасу, хлопець повис на плечі Алекса.

— Придурок! — брат засміявся та скинув його зі свого плеча. — За мій рахунок хочеш себе красенем перед Керрі виставити?

— Як ти мене розкусив?

— Та в тебе ж усе написано на лобі! — Алекс повертає до тиру, і ми йдемо слідом.

— Що написано? — Ендрю розгублено ховає руки до кишень.

— Що ти зациклений на ній ще з початкової школи?

Майк тихо хмикає та рівняється з Ендрю.

— І ти це знав? — Ендрю штовхає його в плече.

— Звісно, ​​знав! — вже не приховуючи, сміється Майк.

— Це так помітно? Здуріти! 

Схоже, Ендрю зачепили за живе. Ніколи б не подумала, що такий як Ендрю, може когось тендітно любити. Його легковажність та вітряний настрій зовсім не ті якості, які можуть зачепити дівчину та натякнути, що цей хлопець налаштований на серйозні стосунки. Інша справа Алекс чи Майк…

Майк суцільна загадка та абсолютна непередбачуваність. Його хочеться вивчати та розгадувати. З ним хочеться проводити якнайбільше часу. Наодинці. Особливо наодинці.

Від спогадів учорашньої ночі, мої щоки червоніють ще сильніше. І щоб хоч якось відірватися від них, я вирішую також спробувати свої сили та виграти ту велику панду.

Коли я підходжу до чоловіка, який роздає зброю, Майк відтісняє мене вбік та платить за мене.

— Дайте міс другу рушницю зліва, — чітко вимовляє хлопець. Отримавши зброю, він вкладає мені її до рук, розміщуючись позаду мене. — Стріляти хоч вмієш?

— Вперше тут… — від його сміливих дій та запаху, який миттєво осідає у мені, паморочить голову.

— Чого ж це я питаю? — хмикає. —  Як ти жила до мене? Твоє життя було зовсім нудним із цим Деном.

Поведінка Майка не залишається поза увагою.  Наша близькість привертає погляд Алекса й брат починає стежити за нами.

— На нас дивиться Алекс, — злякано шепочу Майклу.

— Нехай дивиться.

Як це нехай дивиться? Мені він суворо заборонив зв'язуватися з тобою, а тут ми стоїмо притиснуті один до одного... Не схоже, що я виконую його заборону.

Правильно розмістивши мої пальці на рушницю, Майк утримуючи його, підняв зброю вгору.

— Як ти дивишся на те, щоб виграти панду для... Кристал?

***
Перший постріл подає прямо у ціль, як і другий, і всі наступні. Вже за п'ять хвилин я йду обіймаючи величезну чорно-білою панду. З губ не сходить усмішка, а у районі сонячного сплетення розливається тепло. Воно тече по венах, поширюючи це почуття по всьому тілу.

Я не можу контролювати ці емоції. Просто для мене ніхто ніколи не вигравав іграшок. У принципі, ніхто їх і не дарував.

Мене навіть не турбує пильний погляд містера «я все під контролем». Тепер предметом контролю Алекса стала я та його найкращий друг. Але мене це більше не турбує. Принаймні не так сильно… Майк не має поганих намірів на мій рахунок. Нехай Алекс краще продовжує контролювати свою сестру. Кім справді грає з вогнем, збігаючи з дому та залишаючись удвох з незнайомцем.

— Де ти так добре навчився стріляти? — дурна усмішка досі не покидає моє обличчя, і я ще дужче обіймаю панду.

— Батько навчив, — трохи задумавшись, продовжує Майк: — Я хотів би вас познайомити.

Здивуватись його слів мені не дає голос Алекса:

— Коли це ви двоє так потоваришували? Мені здавалося, що ви ненавидите один одного. 

— Часи міняються, друже!  — хихикає Майкл закидаючи мені на плече руку.

— Що це означає? — насторожено питає брат, зупиняючись.

— Це означає, — хлопець замовкає та починає дивитися на всі боки, а коли знаходить те що шукав, бере мене за руку та кудись веде. — Це означає, що ми зараз ідемо до кімнати страху. Пригадую, Кріс боїться подібного.

— Значить її обов'язково треба зводити до будинку з привидами! — оживає мовчазний Ендрю. Після того як ми з Майклом виграли панду, від дивно притих. — Я з вами до кімнати страху. Алекс?

— Я пошукаю Кім!

— Що з Алексом не так?  — інтегруюсь я, коли ми займаємо вагончики, які мають нас відвести до жахливої ​​кімнати. Подумки я переконую себе, що це все гра уяви. Там просто переодягнені актори, чиї жахи побудовані на ефекті несподіванки. Звичайний прописаний сценарій із купою бутафорії.

— Алекс завжди був таким, — відповідає Майк витягаючи свою довгу руку позаду мене. — Занадто правильним. Занадто добрим. Занадто ввічливий. Але мені подобаються ці якості. На нього можна покластися. У мене таких якостей немає. Я поганий.  Завжди кажу, що думаю. Ненавиджу контроль та порядок. На мене неможливо покластися.

— Твої слова мусять мене налякати? — дивлюсь на нього.

— Так. Але чомусь тебе більше лякає постановча картинка дешевих жахів та правильність твого двоюрідного брата. — Хмикає.

— А що лякає тебе? — вимовляю трохи різкіше, ніж хотіла. Ненавиджу, коли він стає таким розумником.

— Ти! — відповідає без уповільнення. — Те, що я відчуваю до тебе коли ми удвох. І те, що це рано чи пізно закінчиться.