Розділ 30. Вікторія. Після.

6 місяців потому.

Я виходжу зі своєї нової квартири, яку нещодавно придбала на кошти від продажу моєї старої квартири та дачі, які мені дісталися в спадок, й відчуваю в повітрі обнадійливий запах весни. Позаду холодна й на диво безсніжна зима, а також складна зимова сесія в університеті. Глянувши на вікна свого власного помешкання, які до речі також виходять на західну сторону, мимоволі усміхаюся, адже тепер ніхто не вимагатиме у мене термінової оплати за оренду житла й ніхто не виганятиме в разі чого тому, що це моя особиста власність. Це усвідомлення додає впевненості. Тож я впевнено прямую до офісу, цокаючи підборами й загорнувшись в аквамаринове пальто, яке особливо зігріває, адже це подарунок Влада. Ідучи дворами, чую ранковий спів пташок, та коли виходжу на центральну вулицю, той спів заглушує гуркіт моторів. Яскраве весняне сонце супроводжує мене на усьому шляху, аж поки я не заходжу до офісу. В приміщенні вітаюся з колегами й знімаю пальто, залишаючись у білій блузці та темній спідниці. Підходжу до столу Даші, аби забрати деякі свої папери.

- Гарний ланцюжок, - помічає вона прикрасу з місячним каменем у мене на шиї.

- Подарунок…колишнього, - сумно відповідаю, адже досі не можу звикнути до цього слова й загалом до свого теперішнього статусу розлученої жінки.

- Досі сумуєш? Уже півроку минуло. Ти ж ще така молода, потрібно якось влаштовувати своє життя. Хочеш познайомлю тебе. У мого хлопця є один товариш, самотній. Що скажеш? Можемо сьогодні влаштувати подвійне побачення.

- Я так давно не була на побаченні. Навіть, не знаю… - невпевнено відповідаю.

- Все, тоді домовилися! – радісно вигукує Даша, потираючи долоні.

Ввечері збираюся на оте побачення, хоч особливо й не розраховую ні на що. Просто набридло сидіти в чотирьох стінах, проживаючи спогади по десятому колу. Чепурюся, як і належить, для такої нагоди. Зустріч має відбутися у кафе, тож одразу прямую туди. Заходжу до зали й одразу помічаю Дашу та двох хлопців. Цікаво, котрий з них потенційний мій кавалер? Підходжу ближче й мене зустрічають дружні усмішки. Один із хлопців тулиться ближче до Даші, отже інший, стрункий коротко стрижений брюнет, вочевидь, запрошений для мене.

- Це мій Олексій, - знайомить Даша зі своїм хлопцем, - а це Сергій, - вказує вона на брюнета.

- Довго ж Даша ховала від нас таку симпатичну подругу, - усміхається Сергій, блискаючи очима.

Хлопці розливають спиртні напої й підіймають бокали за нас із Дашою. Ми тішимося чоловічій увазі й я помічаю, що Сергій досить товариський і поводиться впевнено та невимушено. Весь вечір розповідає якісь чудернацькі історії, в яких не розбереш, де вигадка, а де правда, але ми із Дашою все одно щиро сміємося з тих історій й вечір проходить легко та весело. Кілька разів Сергій запрошує мене до танцю й я відчуваю, що мені приємно знаходитися поруч.

- Ти не проти, якщо я проведу тебе додому, - запитує Сергій після чергового танку і я залюбки погоджуюся.

Ми прощаємося з Дашою та Олексієм й неспішно йдемо до мого будинку, долаючи вулиці, освітлені вечірніми ліхтарями.

- Даша розповідала, що ти працюєш разом із нею в офісі. Тобі подобається робота секретарки?  - запитує Сергій

- А що поганого у такій роботі?

- Ну, там постійне заварювання кави, чіпляння боса і таке інше…

- Це стереотип, що у кожної секретарки мають бути якісь особисті відносини з босом. У нашому офісі такого немає, принаймні я такого не знаю. Я впорядковую документацію, багато друкую, відповідаю на дзвінки, веду запис відвідувачів, виконую якісь безпосередні доручення керівництва й у мене немає часу на заварювання кави. Для кавування існують кафе на кожному кроці й на будь-який смак. До того ж робота секретарки – це тимчасово. Влітку я нарешті отримаю диплом бакалавра, тож зможу підшукати собі щось за своїм фахом.

- То ти, виявляється, у нас завидна наречена. Молода, симпатична, з освітою, з квартирою. Запросиш на чай чи на каву? – Сергій хитро посміхається, а я подумки серджуся на Дашу, яка все виклала йому про мене, враховуючи також купівлю квартири.

- Ні, мабуть, кава буде якось іншим разом, - відповідаю, не бажаючи знову наступати на старі граблі й знову віддаватися першому зустрічному на першому ж побаченні, хоча спокуса чималенька після шести місяців самотності та цілковитого утримання.

- Тебе наполохали мої слова про наречену та квартиру? Та я ж жартую. У мене теж є власне житло, тож я не претендую, - Сергій сміється.

- Ні, не в цьому справа. Просто не хочу поспішати тому, що не раз обпікалася раніше.

- Добре, я не наполягаю. То ми ще зустрінемося? Номер свій залишиш?

Я диктую йому свій номер й він одразу записує його в телефон. Наостанок підморгує мені та цілує руку. Потім чекає, щоб зайшла до під`їзду. Я підіймаюся до квартири й намагаюся зрозуміти свої відчуття. Ну, так, симпатичний, цікавий, досить приємна його увага, але на цьому, мабуть, і все. А чого ж я очікувала: щоб пристрасть накрила з головою від одного лиш дотику, як було із Антоном, чи щоб серце тріпотіло від одного лише погляду, як було із Владом? Хоча із Владом все було у купі: і пристрасть з головою і тремтіння серця до болю… Сумно зітхаю, але все ж вирішую дати шанс Сергію, сподіваючись, що почуття прийдуть з часом. Кілька разів він телефонує мені протягом тижня й ми розмовляємо ні про що. На вихідні ж він запрошує мене на індивідуальне побачення.