Розділ 8. Вікторія та подорож.

Прибираючи офісні приміщення, мої думки весь час про Влада й тому усмішка не сходить з мого обличчя цілий день. Після роботи він неодмінно зустрічає мене й ми неспішно йдемо додому, смакуючи морозивом та тримаючись за руки.

Ввечері разом із Надею та Сашком йдемо до нічного клубу, хоч Влад і не дуже полюбляє такі шумні та багатолюдні місця. Зала у фіолетових відтінках, розбавлених блакитними та жовтими неоновими вогнями. Поруч зала для боулінгу, але ми більше полюбляємо просто танцювати під сучасну електронну музику ді-джеїв. Влад гарно рухається й усміхається своїми зворушливими ямочками. Я милуюся ним й коли починається повільна пісня, він притискує мене до себе, а потім обертає навколо, тримаючи за кінчики пальців. Зробивши коло навкруг себе та знову повернувшись обличчям до нього, я прогинаюся назад, а він з палким поглядом нахиляється наді мною. Потім різко підіймає мене за собою й я обіймаю його стегно своєю стрункою ніжкою. Ми кружляємо у тому пристрасному танку й нам мало місця для нашої шаленої пристрасті. Тому ми час від часу штовхаємо оточуючих й врешті люди розступаються, роблячи коло. Ми не помічаємо, що опиняємося в центрі уваги, адже бачимо лише один одного. Коли ж пісня закінчується, раптом помічаємо, що стоїмо посеред зали й на нас витріщаються інші відвідувачі. Ми ніяковіємо й йдемо до барної стійки. Замовляємо коктейлі й робимо спільне селфі на телефон. Наші щасливі та усміхнені обличчя стають підтвердженням миті, що зупинилася, здавалося, назавжди. Але таких неймовірних миттєвостей, ми сподівалися, у нашому житті буде ще багато.

Додому йдемо вже майже опівночі. У дворі Влад сідає на лавку, що сховалася у затінку дерев, й, посадовивши мене на коліна, довго обіймає та цілує. Потім пронизливо дивиться на мене й раптом промовляє:

- Я тебе кохаю, Віко. І це вперше я комусь кажу ці слова.

І хоч я розумію, що він не зовсім при тверезому розумі, та мені все одно приємно нарешті почути ці слова від нього. Й моє жіноче самолюбство втішене особливо тим, що ці слова він промовляє вперше в житті й вони адресовані саме мені. Адже що в тверезого на думці, те у п`яного на язику.

- Ти ніколи не закохувався? – питаю, трохи дивуючись.

- В школі була дівчинка з великими бантиками, яка сиділа переді мною й оті її банти не давали мені спокою. Вона була такою гарненькою, що я заледве дихав, коли вона поверталася у мій бік. Але то таке несерйозне дитяче кохання, яке тривало кілька років молодшої школи.

- А вона про це знала?

- Мабуть, ні. Я взагалі був сором`язливим, тому тримався осторонь від дівчат. А потім у старших класах трагічно помер мій батько й вже було не до цього, - сумно додає Влад.

- А що з ним сталося? – обережно питаю.

- Давай не будемо зараз про сумне, - Влад знову посміхається. – У цю мить є ти і є я й це все, що мене цікавить зараз.

Він пересаджує мене на лавку поруч себе, збентежено посміхаючись та дещо винувато пояснюючи:

- Вибач, коли ти так сидиш, мені робиться тісно в штанях.

Я заходжусь рум`янцем від його слів та задоволено теж посміхаюся від того, що маю такий вплив на хлопця. Потім ми все ж таки прощаємося й з думками одне про одного йдемо кожен у свій бік.

На наступні вихідні Влад запрошує мене поїхати до столиці розділити його захоплення спортом, а саме відвідати Чемпіонат України з бодібілдингу та фітнесу, що мав відбутися в Палаці культури політехнічного інституту. Цілий тиждень я з нетерпінням чекаю цієї пригоди. Тож коли настає п`ятниця, ми миттю хапаємо свої наплічники та сідаємо у нічний потяг, що везе до столиці.

- Ти що теж братимеш участь? – не одразу розумію я, вмощуючись на боковому сидінні плацкартного вагону.

- Ні, поки-що їдемо лише як глядачі та вболівальники. Все інше поки-що тільки в мріях. Заодно прогуляємося по столиці, - усміхається Влад.

- Окей.

Потяг мчить нічними просторами, минаючи міста і села, поки ми дрімаємо на твердих полицях. Розплющивши очі зранку, бачимо, що ми вже майже на місці. Нашвидкуруч снідаємо тим, що взяли з дому, п`ємо каву, куплену у провідниці, й залишаємо потяг, прямуючи через підземний перехід у місто. Гуляємо Хрещатиком та Майданом незалежності, створюючи безліч фото на пам`ять. Відвідуємо Києво-Печерську Лавру й нарешті ввечері дістаємося Палацу культури, куди заздалегідь були придбані білети.

Свято спорту та краси виглядає дуже ефектно. Бадьора гучна музика, занадто ідеальні бронзові тіла чоловіків та жінок. Професійні виступи з елементами шоу. Ми були в захваті. Усе побачене додавало натхнення до енергійного та здорового життя. Влад знав більшість учасників поіменно, вочевидь, слідкуючи за їхніми виступами і раніше. Для мене ж усе це було вперше, але справляло досить захопливе та позитивне враження.

По закінченню ми біжимо знову на залізничний вокзал, аби встигнути на нічний потяг. Небо давно вже вкрилось зірками, та я помітила, що чим більше місто, тим менше видно зірок, адже численні висотки та занадто яскраві вогні міста просто притлумлюють природнє світло небесних світил. Дивлячись на годинник, ми розуміємо, що часу у нас ще трохи є, тож заходимо у привокзальне кафе, аби перекусити, адже страшенно зголодніли за день.

- Класне було шоу! Колись отак і я виступатиму на сцені. Вболіватимеш за мене? – у мрійливому захваті питає Влад.

- Авжеж, - посміхаюся я, адже він ще той мрійник.