Розділ 18. Вікторія та несподіваний поворот долі.

Рипають двері серед нічної тиші. Кроки у темряві. Важке зітхання. Тривале мовчання. Кров пульсує від напруги й хвилювання. Й тихі слова невпевнено проторують шлях до кохання.

- Віко, ти не спиш? – з надією запитує Влад.

- Ні.

- Не йди, будь ласка, - тихо благає.

- Чому? Що має мене тут тримати? Адже я тобі навіть не дружина! Я взагалі не впевнена, що насправді тобі потрібна.

- Потрібна. Я не уявляю собі життя без тебе.

- Ти якось дивно це показуєш мені, - зітхаю.

- Пробач! Ну, такий у мене кепський характер! Не можу втримати язика за зубами, ревную тебе до одуріння, але все це через кохання до тебе! Хочеться згребти тебе в оберемок й сховати від усіх! Хочеться бачити тебе щохвилини, відчувати, не відпускати!

- Владе, але ж я не іграшка, яку придбав, сховав на полиці й милуєшся сам наодинці! Я жива людина, у якої є теж своє життя та почуття! Навіщо ти постійно ображаєш мене?

- Я змінюся, мила! Обіцяю! Я триматиму свої ревнощі при собі, щоб не ображати тебе більше.

- Здається, я вже це чула… Зрозумій, тобі немає чого мене ревнувати, моя совість чиста перед тобою. Я не зраджувала тобі й навіть не збиралася цього робити, адже кохаю тільки тебе.

- Я вірю й доведу тобі, що дійсно хочу бути поруч із тобою. Хочеш, оформимо наші стосунки як належить. Завтра ж можемо піти й подати заяву, а також обиремо обручки, які забажаєш.

- Ти це серйозно? Ти певен? – неабияк дивуюся я такому повороту подій.

- Так. Я кохаю тебе, Віко, - проникливо промовляє Влад. Потім бере мою долоню й ніжно притискає до свого неголеного обличчя. – Мила моя, кохана…

Він цілує мої руки й сльози розчулення цівкою спускаються з наших очей. Я лину до нього й ховаюсь у широких обіймах, неначе мала дитина. Він пестить моє волосся, а тоді підводить до себе моє обличчя й палко цілує вуста та щоки, висушуючи солоні крапельки сліз. Потім швидко заплигує до мене під ковдру, скидаючи усе зайве й нестримно прагнучи з`єднатися якомога ближче з коханою людиною. У моєму тілі розлітаються жаринки й усе пашить від бажання, та він неначе навмисно тягне час, пестячи кожен клаптик моєї оголеної тремтячої плоті. Мені не віриться, що ще кілька хвилин тому я страшенно ображалася на Влада й готова була піти назавжди, а зараз щаслива до безтями хочу лише одного: якнайшвидше відчути його всього кожною молекулою свого тіла.

Насолода накочується хвилями одна за одною, допоки ми сповна не насичуємося одне одним й не падаємо знесилені та розімлілі у солодкій знемозі та тихій радості від давно жаданої близькості. Сон обіймає нас одночасно теплою ніжною хмаринкою й несе у солодкі та яскраві світи, де не існує жодних образ чи перепон, лише мить щастя та щирої любові.

Наступного дня ми повідомляємо про своє нічне рішення мамі Влада, що дуже тішить її. Після усіх справ в університеті Влад заходить за мною й ми йдемо до РАЦСу, аби виявити взаємне бажання до одруження у письмові формі. Коли ж ми на зворотному шляху заходимо ще й до ювелірної крамниці, я розумію, що то не сон й все відбувається насправді. Через місяць я буду законною дружиною, а Влад моїм законним чоловіком, що для мене досі звучало дуже незвично. Ми обираємо тоненькі золоті обручки й задоволені прямуємо додому. Ніякого гучного свята ми не планували, однак хотілося все одно виглядати гарно, хоча б для фото. Тому я телефоную Наді й ми домовляємося на вихідні зайнятися пошуками підходящої для церемонії вечірньої сукні.

- Я така рада за тебе! – зустрічає мене подруга дружніми обіймами.

З Надією ми досить давно не бачилися. Її закрутило сімейне життя, а у мене навчання, робота, Влад та й не хотілося заважати подрузі облаштовувати своє новостворене сімейне гніздечко. Тому нарешті зустрівшись, ми були обидві щасливі з того. Я обіймаю Надю у відповідь й помічаю, що вона дещо змінилася у зовнішньому вигляді.

- Це те, що я думаю? Ти вагітна? – у подиві запитую я, оглядаючи її кругленький стан.

- Тааак! Хрещеною будеш? – радісно відповідає Надія, жартома складаючи руки у благальному жесті.

- Звісно, буду! Вітаю вас із Сашком! У вас взагалі усе, як у казці: кохання, шикарне весілля, біла сукня, тепер дитина… А у нас із Владом якось складно усе весь час і все не так, як я собі уявляла та мріяла, - на останніх словах у мій голос додалася крихта смутку, чого не могла не помітити Надя.

- Не засмучуйся. Весілля – то не головне, головне, щоб було взаєморозуміння та любов. А Влад, я гадаю, все ж таки кохає тебе, якщо зробив таку пропозицію.

- Ну, не знаю чи це можна назвати пропозицією. Так, наче між іншим, раптом вирішили сходити в РАЦС. Написали заяву та сплатили мито, немов би просто оформлюємо якісь буденні справи, як то передача власності чи щось таке, - сумно зазначаю я.

- Ну, по суті, цим актом ти переходиш у власність свого чоловіка, - жартує Надя, аби розрядити мій настрій, - та й він переходить у твою власність, тепер крутитимеш ним, як схочеш.

Я усміхаюся також й міркую, що чимало людей розлучаються після досить шикарного весілля й біла сукня аж ніяк не гарантує щасливого шлюбу. Й можливо усі ці весільні звичаї вже досить застаріли й в сучасному світі не мають більше такого великого значення. Проте, мабуть, я просто себе заспокоювала, намагаючись виглядати прогресивною й не обтяженою усіма тими суспільними умовностями. Але в глибині душі все ж таки шкреблося маленьке кошеня, жалкуючи, що не доведеться одягнути таку бажану для більшості дівчат весільну сукню та відчути себе справжньою нареченою.