Розділ 4. Вікторія. Помилки та забуття.

Прокинулася я не сама, а з тим клином, який мав вибити з моєї голови Антона. Як звати клина навіть не пригадувала й чи щось було між нами також, оскільки вчора ми з дівчатами добряче намішали усілякого пійла. Лише непевно пам’ятала, як ми хитрощами заводили цього молодика в гуртожиток, щоб його не помітила чергова. Здається, ми обоє одразу поснули щойно дісталися ліжка, а може й ні… Жах! І я навіть не знала, що гірше: те, що нічого не пам`ятала чи те, що, мабуть, зрадила Антона, чи те, що взагалі погодилася піти з цим малознайомим хлопцем.

- Гей, прокидайся! – починаю пошепки будити хлопця, торсаючи за плече, щоб випровадити з кімнати, поки більшість ще спить.

- Що? Що таке? – той спросоння теж не розуміє, як тут опинився.

Однак, мені все таки вдається його розворушити й він починає незграбно натягувати одяг, досипаючи одним оком.

- Може, хоч кави хлюпнеш мені зранку? – сонно запитує хлопець, невдоволений занадто раннім пробудженням.

- Кава скінчилась, вибач. Краще йди, поки тебе ніхто не помітив.

Я беру його чорну шкіряну куртку й проводжу до дверей, тицяючи йому її на прощання. Та щойно відчиняю двері кімнати, як бачу прямуючого коридором Андрія у своїх незмінних спортивних штанях, голим підкачаним торсом та міцними руками у кишенях. Миттю ніяковію та червонію, натомість Андрій неквапливо розтягує глузливу усмішку:

- Скільки береш за ніч?

Покидьок. Як же невчасно. Я швидко ховаюсь в кімнаті й зачиняю двері на замок. Мене охоплює паніка й сором. Й крізь двері до мене долинають ледь чутні перемовини. Він ще й з ним розмовляє, зараз наплете казна-чого, хоч з кімнати не виходь. І навіщо воно мені було потрібно? Лише додала собі проблем. Треба закінчувати уже з цими любовними пригодами й тим більше з алкоголем. З цим твердим наміром я знову лягаю в ліжко досипати та сон уже не йде до мене. Покрутившись ще трохи в ліжку, я швидко згрібаю постіль, яка просочилася чужим неприємним запахом, й несу до прання. Прийнявши душ, міркую: якби ж то і з пам’яті можна було б так легко усе змивати, і біль, і розчарування, і сором.

Через кілька днів довелося все ж таки повертатися на лекції, адже літня сесія була не за горами. В університеті Антон час від часу свердлить мене пронизливим поглядом, а я намагаюся уникати його очей та й взагалі будь-яких контактів, що інколи було зробити вкрай важко, весь час знаходячись в одному спільному просторі. Вечорами я годинами вдивляюся в його фото на телефоні та слухаю сумні ліричні пісні, підігріваючи і без того паскудний настрій. Й знаходячись в такому депресивному стані, я все менше приділяю уваги навчанню, що, звісно, не могло не позначитися на результаті. Я ганебно провалюю літню сесію, на відміну від моїх сусідок по кімнаті. Ті вдало здають усі заліки та іспити й запрошують відсвяткувати це з ними в тому ж нічному клубі, в якому ми розважалися минулого разу. Йти зовсім не хотілося та дівчата мало не силоміць затягують мене з собою, щоб не сумувала. Зі спиртного я замовляю лише пиво, від усього іншого відмовляюся й дівчата, назвавши мене «занудою», йдуть танцювати без мене.

Я сиджу на самоті, оглядаючи зал. Народу навколо досить багато, усі веселяться в мерехтінні неонових вогнів, лише я почуваюся зайвою на цьому святі життя. Туга настільки сильна, що навіть сп’яніти не вдається, хоча задля цієї мети треба було б взяти чогось міцнішого. Тож я повільно сьорбаю той легкий хмільний напій, який у мене в руках, й спостерігаю як витанцьовують мої сусідки з веселими незнайомими хлопцями. Зненацька над моїм вухом лунає голосне «Привіт!». Я здивовано обертаюся. Біля мого столика стоїть мій нещодавній нічний гість, імені якого я ніяк не згадаю.

- Пам’ятаєш мене? – запитує він.

- Авжеж.

- Чого сумуєш? Може поїдемо до тебе?

- Навіщо?

- Ну як? Повторимо те, що було минулої ночі, - хлопець грайливо посміхається, підморгуючи мені.

- Це все, що ти можеш мені запропонувати?

- Так твій друг із гуртожитку тоді сказав, що ти завжди не проти…

Вочевидь, він говорив про цього покидька Андрія, від якого чогось іншого було годі й чекати.

- Він мені не друг, як і ти! До речі, минулої ночі було так собі, бажання повторити якось не виникає. Бувай! – ображено шиплю я й, схопившись з місця, іду геть із клубу, вловлюючи лайку на свою адресу, що долітає мені в спину крізь гучну музику.

От дурепа! Чого повелася на вмовляння дівчат й попхалася у той клуб? Почуваюся тепер ще гірше, ніж дотепер.

Травневі ночі все ще прохолодні, не зважаючи на майже спекотні дні, й, закутавшись щільніше у джинсовий жакетик, я пришвидшую кроки у світлі вуличних ліхтарів та повного місяця. Вулиці порожні й тому цокотіння моїх невисоких підборів відбиваються луною від асфальту. Та, окрім моїх кроків, раптом вчуваю ще чиїсь важкі кроки позаду. Оглядаюсь й бачу чужу тінь, яка зупиняється разом зі мною. Починаю йти швидше й помічаю як ота чужа тінь теж прискорює за мною крок. Охоплена неабияким страхом, в паніці починаю бігти з усіх ніг й, сильно задихавшись, стрімко вриваюсь у двері гуртожитку, мало не виламавши їх й неабияк налякавши літню жінку, яка чергувала на прохідній.

- За тобою що вовки гналися? От дівулі, швендяють десь ночами замість того, щоб старанно вчитися!

Віддихавшись, підіймаюся в кімнату і, лише впавши на ліжко, починаю потрохи заспокоюватися. Все! Більше ніяких клубів та ніяких хлопців! Й нехай воно все йде до біса! Все те про принців та кохання – суцільні казочки, немає того в реальному житті! Я відчуваю глибоку втому та розчарування від усього, що відбувається у моєму житті, й тому із задоволенням втікаю у рятівний світ сонного забуття.