Розділ 10

Ми сидимо у кафе. Він замовив каву, я воду. Дем'ян не пропонує їжу, не намагається нагодувати мене. Знає: для кожного дитбудинківського це принизливо.

Він розслаблений та готовий до атаки одночасно. Хижі очі трохи примружені, стежать, здається, за кожним моїм рухом. Поглинає чи дратую? Вголос не питаю, звичайно, але припинити прокручувати в голові не виходить.

— Як ти, Машо? — він порушує мовчання вперше з того часу, як озвучив нехитре замовлення офіціанту.

— Нормально, — знизую плечима, — а ти?

— І я, — киває він.

За столом повисає пауза. Нам ніби нема про що говорити. Мені б спитати його про минуле, тільки от… навіщо? Про теперішнє теж тему не заводжу — хотів би розповісти докладніше, зробив би це, не відбувшись сухим «нормально». Почати про себе? Особливо і нема про що…

І… я не знаю, як правильно. Напевно, варто було б взяти свою сумку і піти, та тільки ось… не хочеться… Тому продовжую сидіти і навіть власний дискомфорт, що так сильно тисне на плечі, не змушує вчинити інакше.

— Чим ти зараз живеш, Дем'яне? — наважуюсь несподівано навіть для себе.

— Навчаюся, працюю в батьківській компанії. A ти?

«У батьківській».

«— Я одинак. У мене нікого немає. У цьому ми схожі», — казав він колись.

А тепер ось «батьківській», а в мене досі нікого… тепер ми й у цьому різні, Дем'яне.

Погляд опускаю, щоби гіркоти в очах не видати.

— Вчуся, — почуваюся, ніби підтакую, — підробляю… недалеко… — останнє слово додаю забарившись. Розумію, що звучить розпливчасто, надто невиразно.

Я раптом ловлю себе на думці, що не рівня йому, а сподобатися дуже хочеться. Як безглуздо! І як давно я не відчувала себе подібним чином. Скільки років вважала, що вибилася, знайшла себе, стала впевненішою, а тут…

Він мовчить. Завжди був небагатослівним, але зараз мовчання давить.

— Кажуть… ти приїхав із Німеччини.

— Так, — підтверджує, трохи помовчавши, — мені там не подобалося, я втомився зубрити і хотів практикуватися.

— Файно.

Що ще мені сказати? Діалог безликий і знову веде в глухий кут. Я кручу в руках серветку, на Дем'яна намагаюся не дивитись. З дівчатами я поводжусь інакше, а з ним ось… зібратися не можу.

— Ти зла на мене не тримай, — раптом каже він, коли ми вже виходимо з кафе, — бачу, у тебе все склалося непогано. Я просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд.

— Зі мною все гаразд, — підтверджую поскоріше. Щоб не склалося в його голові враження, що це не так.

— Тебе підвезти, Машо?

— Ні, дякую. Я дістануся сама.

— Гаразд, — у його голосі немає нічого такого, але в мене складається чітке враження, що моя відмова принесла йому полегшення, — тоді гарного тобі дня.

— І тобі, — намагаюся посміхнутися і, зачекавши чогось ще кілька секунд, киваю, щоб піти.

І йду.

Він просто хотів переконатися, що зі мною все гаразд. І все. І все, Машо. Ніц більше. Тоді чому порожнеча всередині розростається?

***

На вечірку я таки сходила, щоб трохи відволіктися, розвіятися і, мушу сказати, чудово провела час! Ми балакали, крутили пляшечку, нас навіть відвідав його величність Вітров! Оце була справді спека. Не знаю, що в них там з Аріною, але…

І ось до чого я на тій вечірці прийшла: зі своїми одногрупниками я зовсім не така, як із Дем'яном. Не сказати, щоб дуже жвава, але досить впевнена у собі. Так чи інакше, чотири роки я працювала над собою, кліщами витягуючи зашугану пригнічену «Маньку», яка здригалася від кроків за дверима. Я так багато в себе вклала і зараз зрозуміла, що не готова розлучитися з цим. А поряд із Дем'яном тумблер вимикається, і я повертаюся назад.

Ось над цими думками я рефлексувала весь наступний тиждень, коли Дем'ян не давав про себе знати. Особисто, звісно. Тому що забути про його існування мені не давали роззяви, що дивилися на нас у ті дві зустрічі, які для нього нічого не значили.

Життя потихеньку ставало на круги своя, повертаючись у розмірене русло. Думка, що він десь зовсім недалеко, ходить тими ж проспектами, що і я, дихає одним зі мною повітрям, закріпилася в голові і не давала вважати його лише маренням або черговим сном.

З Сашею ми не обговорювали те, що сталося. Вона не рвалася, а мені не було чого їй сказати. І правда в тому, що я була рада такому повороту подій. Ну, майже. Лише ночами серденько стискалося раз-по-раз. Знову і знову. Але тепер від факту, що він знає, де я, але приїжджати не бажає. І це його виважене рішення.

А ще аналіз самої себе привів до усвідомлення, наскільки дурною і дитячою була моя надія зустріти незмінного Дем'яна через стільки років. Адже я змінилася теж. А це означає, що якщо нам все-таки доведеться зустрітися, то мені категорично не можна пасувати. Не заради нього, заради себе. Я багато років йшла вперед, ліпила, шукала і створювала Марію Зоряну, і мені не можна більше озиратися. Пам'ятати, хто я є — так, але не повертатися.

Не розтікатися перед ним калюжкою, не заглядати у вічі із захопленням і… Не знаю, бути собою! З друзями та знайомими я емоційна і завзята, а з ним ніби прокидається невпевнена в собі дурепа і біжить, як багато років тому, щоб герой Дем'ян захистив її.