І дощ змиває всі сліди...

Мабуть, він все ж таки колись любив цю жінку. Інакше б серце не щеміло так тужливо, начебто згадувало ті далекі часи, коли вони були закоханими до нестями й щасливими до неможливості. Невже Марина ще подобається йому?

Посміхнувся сам собі. І все-таки в потаємних глибинах душі раптом прокинулися ревнощі. А може, то ожив власницький інстинкт і почав вимагати чужої крові.

Сцена зустрічі законних дружини й чоловіка в маленькому кафе нагадувала відомий епізод із «Сімнадцяти миттєвостей весни», коли Штірліц невимовно ностальгічним поглядом ніжно торкався своєї призабутої вже за довгі роки розлуки «радянської» половинки, а вона відповідала легендарному розвіднику тим же.

Тільки в Марини погляд був якийсь винуватий, але анітрохи не зляканий, немовби несподівана зустріч з Вадимом не дуже здивувала жінку, яка прийшла на таємне побачення з коханцем.

Чого ж сидіти дурнем? Все колись закінчується, і кохання також. Він піднявся й повільно підійшов до їхнього столика.

— Сигарети не знайдеться? — запитав трохи вкрадливо.

«Ну скажи, що ти не куриш чи в тебе немає. Дай зачепитися!». У Вадима зачесалися кулаки. Аперкотом знизу вверх, у підборіддя — і гаплик хлопчику. Я тобі покажу, як чужих дружин зваблювати!

Він навіть забув, що сам частенько так робив і отримував справжнє задоволення навіть не від близькості, а від процесу спілкування на грані фолу, пристойних манер і зовсім непристойних пропозицій.

«Коханець» спокійно витримав важкий Вадимів погляд. Пригостив сигаретою, клацнув запальничкою. Темний костюм, світла сорочка й однотонна з костюмом краватка. Впевнені рухи, і відсутність будь-якого страху в широко розставлених очах.

«А тримається непогано, гад», визнав Вадим. І вирішив іти напролом.

— У вас красива дружина. Хотів би запросити її на танець, якщо ви, звісно, дозволите… — Вадим ледве стримувався, щоб не розсміятися. Аякже, просить дозволу потанцювати з власною дружиною!

— На жаль, пані Марина не моя дружина… — чужак промовив ці слова так, що у Вадима приречено забилося серце, а Марина — його Марина! — відразу прикипіла поглядом до свого кавалера, немовби очікуючи чогось.

Чи не зізнання в коханні часом? То в них щось таки було?

— На жаль, — повторив з особливою інтонацією «коханець», — ми лише колеги. Пані Марина заміжня і у нас ділова зустріч. Та якщо вона не проти ваших запросин…

— Проти! — категорично відрізала жінка, ще раз здивувавши Вадима.

— Тоді вибачте, — жорстко посміхнувся чужак. — Ми не затримуємо вас…

Вадим проігнорував останні слова й уважно глянув на Марину.

— Ти сьогодні щаслива, як ніколи… Давно тебе не бачив такою. А знаєш, ти права — самотність удвох страшніша за все! Мабуть, настав час розпочинати життя спочатку…

Він загасив недопалену сигарету в попільничці й пішов до виходу, тримаючи спину так само рівно, наче його не зігнула ця біда. І розлука довжиною в ціле життя, яка ще була попереду.

Додому йти не хотілося. Повертатися в квартиру, яка вже стала чужою, задихатися в обіймах дикої самоти (і ревнощів!) — це вже було занадто. На сьогодні з нього досить.

Вадим, залишивши «Ботічеллі», пройшов трохи по Хрещатику, завернув до дитячого парку й присів на лавочку. Із задоволенням затягнувся сигаретою й, озирнувшись навкруги — чи видно ніде стражів порядку, випустив цівку ароматного диму. Все-таки в парку курити заборонено, й не вистачало, щоб його ще й оштрафували.

Тютюновий дим швидко піднімався вгору й танув у бездонному, прозорому до безкінечності небі. Аж раптом знайомий голос обірвав Вадимові спогади.

— Доброго дня! Ви що тут робите, Вадиме Георгійовичу?

Перед ним стояла усміхнена Настя, скромна така дівчинка, яка працювала оператором у сусідньому відділі їхнього поліграфічного центру.

— Мабуть, вирішили дитинство згадати, — весело щебетала вона, щиро радіючи несподіваній зустрічі. — А я з подругою, дітей її вигулюємо…

Її голос обірвався на півслові, а в очах майнув переляк:
— Щось трапилося, Вадиме Георгійовичу? Якась біда?

Між ними десять років різниці у віці, а тому Настя називає його по імені й по батькові. Вадиму тридцять п’ять, і він для неї впливовий та досвідчений чоловік, якого треба величати. Смішно!

— Все гаразд, — посміхнувся їй у відповідь. — Не звертай уваги…

Однак Настя не повірила йому. Зазирнула на мить у Вадимові потемнілі очі, у глибині яких палахкотіли й повільно згасали іскорки загнаного всередину душі болю, і раптом наважилася.

— Пішли! — рішуче потягнула його за руку. І відчувши спротив, сказала здивованому чоловікові: — До мене!

І відразу ж почервоніла. А Вадим глянув довкола, як він це умів у важкі хвилини свого життя, світло-шаленим поглядом — і рушив за Настею. Дівчина взяла його за руку, як маленького, чи щоб не заблукав, чи щоб не вирвався.

«Навіщо ти рятуєш мене? Добра душа… Чи просто не хочеш втратити свій шанс відчути себе щасливою. Адже ти жінка, і цим все сказано…».

Вадим знав, що давно подобався дівчині. Та чомусь не дозволяв собі навіть безневинного флірту. Погратися й обманути Настю він не міг, незважаючи на весь свій цинізм. Тим більше, що в цьому світі достатньо стерв, з якими можна відчути справжній смак розпусти й потішити своє чоловіче самолюбство.

— Я живу сама, тому ніхто нас не потурбує. Ви проходьте… — Настя чомусь захвилювалася, наче злякалася, що він так і не переступить поріг її скромної однокімнатної квартири в стандартній багатоповерхівці на Митниці.