Глава 27. Час на роздуми

Минуло кілька днів. Любов намагалася всіляко відвернутися, щоб забути те, що сталося між ними з Давидом. Здавалося, що серце вже пробачило, але мозок постійно нагадував: «Тебе знову обманули. Ти що, хочеш вчергове прийняти брехню?».

Вона разом із сестрою зайнялася випискою батька з лікарні, допомагала перевезти речі, а потім і його відвезти додому. Радіючи, що рідна людина нарешті не знаходиться під загрозою смерті, на день залишилася разом з батьками, насолоджуючись присутністю в сімейному колі. Єдине, що турбувало, це син. Ваня постійно запитував про Давида, цікавлячись, чому той так довго не приїжджає та не виходить на зв'язок.

Мама помітила, що попри усмішку, очі доньки засмучені, і вирішила поцікавитись, що сталося. Поки голова сімейства грав у доміно з молодшою донькою та онуком у вітальні, Людмила Петрівна, сиділа на кухні з Любою. Загальне світло було вимкнене, лише невеликий світильник на полиці з квітами, осяював приміщення тьмяним жовтим світлом.

Зробивши зеленого чаю, матір обережно почала розмову:

— Доню, у тебе все гаразд?

— Мені здавалося, що так, а виявилося, що це було лише тимчасово. На годину, — опустила погляд на пару, що линула з чашки.

— Посварилися з Давидом? — сумно всміхнулась жінка.

— Напевно, було б легше, якщо дійсно посварилися. Але ні.

— Він тебе образив?

— Я не дуже хочу про це говорити, мамо.

— Любо, не треба рубити з плеча, — гучніше додала, коли донька зібралася встати з-за столу. — Розповіси мені? Можливо, зможу чимось допомогти, порадити? Та і просто легше стане, коли відпустиш тягар з душі.

— Не треба, мамо. Не хочу.

— Я тебе не впізнаю, мила, — мама підвелася, щоб підійти до Люби, яка удавала, що шукає щось у шухляді.

Обійнявши за плечі, вона легенько поцілувала її в потилицю, шепочучи:

— Ти закохалася, — ніби ствердила те, що Люба і так розуміла. — Однак дізналась щось не надто приємне про нього.

— Звідки ти знаєш? — повернулася до мами, здивовано дивлячись на неї.

— Мама все знає, — лагідно всміхнулась, поправляючи пасмо волосся на обличчі доньки.

— Я теж мама, але чомусь усього не знаю, — ображено склала руки на грудях, стримуючи усмішку.

— Іванко виросте і теж будеш знати, — погладила передпліччя. — Сядьмо, моя хороша, поділишся зі мною.

Люба сіла за стіл, беручи із вазочки цукерку, розгортаючи її й квапливо кладучи в рот. Запила ковтком чаю, потягнувшись ще за однією.

— Він допомагає колишній дружині…

— Якщо він совісний, то в цьому нічого немає поганого, — Петрівна також сіла, уважно дивлячись на Любу. Та лише похитала головою.

— У тому і проблема, що він аж занадто совісний, — поклала цукерку до рота. — Там дитина…

І махнувши рукою, Люба потягнулася за третьою порцією солодощів, але мама раптово забрала вазочку, сміючись:

— Годі заїдати хвилювання! Краще пий. Чай, — кивнула на чашку, змушуючи доньку всміхнутися. — Його дитина?

— Невідомо, — знизала плечима.

— Що це діється? — емоційно вигукнула мама. — Як це?

— Ось так. Він каже, що сам не знає, чи це його син. Але ніби домовився з колишньою зробити тест.

— Він тобі казав, що був одружений?

— Так, казав, що кілька років тому розлучився.

— Отже, із самого початку він справді тобі не брехав? — примружила очі, слідкуючи за виразом обличчя.

— Ну, так, виходить, що не брехав, — потупила погляд, хмурячись.

— То в чому проблема? — розвела руками. — Якщо був чесний, ти знала. Чому тепер сумна? Зроблять тест, усе буде відомо.

— А далі що? — на віях заблищала волога, притиснула повіки долонями, щоб не пустити сльози. — Якщо це його син, він не відмовиться від нього…

— І що? — більш сердито промовила. — Ти б відмовилася від Вані заради чоловіка?

— Ніколи, ти що таке кажеш? — теж розсердилася.

— Ой, діти, наче вже дорослі, а життю треба вчити, — видихнула, ставлячи на стіл вазочку й теж беручи цукерку. — Скільки йому років?

— Тридцять шість.

— Він дорослий чоловік, який має за спиною минуле, як і ти. Чи не так? Ти впевнена, що він совісний. Це ж добре! І нічого не буде поганого в тому, якщо буде допомагати синові. Це відповідально та заслуговує на повагу, — на мить замовкла. — Чи він збирається повернутися до дружини? Ти боїшся його втратити? Тому сердишся?

— Я… — стиснула губи. — Так, боюся.

Матір підвелася та, ставши позаду доньки, знову міцно її обійняла, обхопивши руками спереду й цілуючи у волосся. По щоках Люби котилися прохолодні сльозинки. Важко було зізнаватися собі в закоханості та розчаруванні в цьому почутті.

— Знаєш, розумні люди кажуть, що батьки не мають втручатися в стосунки дітей. От і я не буду. Ні порад, ні засуджень, ні співчуття. Лише єдине скажу — можна бути щасливими, навіть маючи за спиною проблеми. Якщо разом вам добре, усе інше можна вирішити спільними зусиллями, коли ви на одній хвилі, а не на різних берегах. Набагато легше «прийняти» ідеальну людину, без минулого, без проблем. Чисту. Але таких не існує, навіть у вісімнадцять років. У кожного є історія. Подумай, і виріши, чи готова ти прийняти його історію, бо наскільки я зрозуміла, твою він уже прийняв…