Глава 23. Добре з тобою...

Поснідавши, Давид піднявся на дах, розпочинаючи ремонт покрівлі, а Люба тим часом почала готувати запланований обід.

Грала соул-музика, що розслабляє. Біла широка футболка, заправлена в блакитні джинси, шкарпетки з розважального центру, зі сніговичками, а волосся зібране у високий пучок на маківці. Давно не відчувала такого задоволення від куховарства. Вона навіть дістала зі ще запакованих коробок білосніжний сервіз, її улюблений, бо він був ідеального кольору, без візерунків, з м'якими заокругленими краєчками.

Розставляючи посуд на столі, не помітила, як швидко промайнув час. Зазирнувши в бар, зрозуміла, що поставити до страв щось з алкоголю немає. Окрім двох пляшок вина, шафка була порожньою. Озирнулася, дивлячись на їжу. Хоч і не полюбляла надто міцних напоїв, до такого обіду п'ятдесят грамів горілочки не завадило б.

Закотила очі. «Ото дурна! Давид за кермом, і працює на висоті. Яка горілочка?» — посварила себе за недоречні думки.

— Ти хочеш, щоб я впав у кому від цих ароматів? — пролунав голос за спиною.

Ховаючи усмішку, обернулася до нього. Давид стояв на порозі в кухню, спершись плечем об одвірок і роздивляючи обідній стіл та, звичайно, її.

— Вже все завершив?

— Так.

— Ого, як швидко! Ще й самотужки, — спиною обперлася об холодильник, щоб протистояти хвилюванню, яке накочувало поруч із цим чоловіком. — Тоді, вимивай руки та сідаємо їсти.

— Добре. Іванка покличеш?

Підійшов до неї, майже впритул, всміхаючись від її реакції на його наближення. Але він лише відкрив воду і почав мити руки.

— Переодягатися не будеш? — поглянула на його темно-сині джинси, сірий светр та жилетку.

— Буду.

І, не зводячи з неї погляду, зняв спочатку жилетку, кинув на стілець, а потім почав стягувати светр.

— Гей, — не втрималася, крикнувши на нього крізь сміх.

Однак очікування побачити оголений торс не справдилися. Під светром у нього виявилася чорна обтисла футболка.

— Хочеш, щоб тепер я впала в кому? — сказала, забираючи речі зі стільця.

— Чого б це? — зі смішком хмикнув, сідаючи за стіл.

— Я думала, ти мені зараз тут стриптиз влаштуєш, — махнула долонею перед обличчям, жартома.

— Та-а-к… — протяжно мовив: — Це значить, мені треба змінювати професію?

Несподівано Давид підвівся й почав підходити до Люби, спокусливо пританцьовуючи під ритм музики, яка лунала десь попід стелею. Він смішно, проте доволі гарно, звивав плечима і стегнами, трохи торкаючись до футболки на животі та піднімаючи її.

— Ось так? — тихо запитав, примруживши очі й закусивши губу.

Його подих зрівнявся з її обличчям. Він не припиняв рухатися, але не торкався до неї. Цей танець продовжувався менш ніж хвилину, однак, їй здалося, що час сповільнився і застиг на місці.

— Якби ти так робив на кожному замовленні, міг би давно стати мільйонером, — відчула, як пересохло в горлі та роті.

— Хм, ти у мене перша, — прошепотів, відходячи та клацаючи пальцями в такт рухів.

— Чудово! Рада цій інформації, — засміялася, видихнувши, коли він нарешті сів за стіл. — А ти, я бачу, ще той спокусник. Донжуан?

— Зовсім, ні, — знизав плечима. — Лише хотів побачити твою бентежну усмішку.

— Оу, он як? Дякую, тобі вдалося.

— Я однолюб, — раптом серйозно повідомив.

— Що? — подивилась на нього, збираючись вийти з кухні, щоб віднести його речі.

— Це до твого питання про донжуана.

— Мені здалося, чи я тебе цим образила? — нахмурилася.

— Ні. Не хочу, щоб ти була про мене поганої думки, — спопелив ніжним поглядом.

— Поганої? Ти що? — розсміялася, щоб розрядити ситуацію. — Та я тепер заздрю твоєму танцювальному таланту!

— Добре, не хвилюйся через це. Клич малого, такий обід стигне! — захоплено роздивлявся страви.

Ваня швидко приєднався до обіду. Люба хотіла вдати, що має термінові справи, аби не сидіти за столом, але Давид наполегливо вблагав, маніпулюючи тим, що відмовиться без неї їсти.

— Щоб я так жив! — всміхаючись промовив, відкидаючись на спинку стільця й погладжуючи живіт.

— Давиде, а у тебе є жінка? — без краплі сорому запитав хлопчик, від чого його матір ледь не захлинулася.

— Ні, немає.

— Тоді зрозуміло, чому ти такий голодний! — зробив логічний висновок Ваня, продовжуючи їсти. — От якби у тебе була така дружина, як моя мама, вона б тебе добре годувала, а ти б усе лагодив у будинку.

— Так, Ваню, якби ж… — мигцем поглянув на Любу, яка почервоніла.

Їхні погляди зустрілися. Здалося, що цієї миті зніяковіли обоє дорослих. Вони стримували усмішки, дивлячись одне на одного, аж поки Давид не наважився знову заговорити:

— У тебе чудова мама, Вань.

— Ага, я знаю, ти вже казав, — завзято відповів і квапливо подивився на Давида. — Ой…